Категорія: Мій БДПУ – життя моє!

Більшістю з нас студентські роки згадуються як кращі роки життя.

Ти вже не дитина, яка цілковито залежить від дорослих,і ще не дорослий, затурканий життєвими негараздами й проблемами. Це час кохати, знаходити друзів, відкривати для себе духовні скарби світу. Все найкраще поєднується в цьому часі, тому і згадуєш його потім з такою теплотою.

Для мене, як і для тисяч і тисяч людей, ця прекрасна пора пов’язана з факультетом дошкільного виховання Бердянського державного педагогічного інституту (коли я здобувала освіту – він називався саме так). Кожному з нас факультет дав дуже багато. У невеличкому корпусі недалеко від моря всі п`ять років ми були однією дружною родиною.

Можна сказати, що саме педінститут зіграв ключову роль у моєму майбутньому. Адже я, вийшовши заміж за військового і переїхавши в Красноярський край, 14 років працювала вихователем і педагогом-психологом в дитячому реабілітаційному центрі для неповнолітніх. А зараз, після реорганізації центру, працюю вихователем в дитячому садку, а також виховую двох дочок.

Студенти зазвичай знають лише той фрагмент історії вишу, який припадає на час їхнього навчання. Але є люди, для яких БДПІ(У) – це все їхнє життя. Це люди, які так багато зробили для нас за роки навчання на факультеті, які інколи заміняли нам матерів. З особливою повагою пригадую Л. П. Гайдаржийську, З. І. Вовчок, А. Я. Зрожевську, Н. А. Кот та інших викладачів БДПУ, які надихали нас. Хочу подякувати за науку і вимогливість, подекуди за поблажливість.

У кожної людини час від часу виникає бажання повернутися у минуле, де залишено багато незабутніх і хвилюючих моментів. Якби мені випав такий шанс, мені здається, я б не пропустила жодної лекції!

Наталія Кучеренко (Чуприкова),

випускниця БДПу 2000 року

На світлині: з улюбленими вихованцями на занятті

Невблаганно швидко минає час. Дні змінюються ночами, неділі понеділками, а грудні січнями. Пливуть роки, залишаючи позаду радощі та смуток, удачі й негаразди. Та недобре скоро забувається, а в пам'яті карбуються найяскравіші моменти. На все життя залишили слід дні, коли на світ з’явилися мої діти. Таке враження, що це було ось-ось, два-три дні, ну, місяць тому. А дочці вже тринадцять… Нестерпним знаком береже пам’ять і перший робочий день, коли майбутні колеги з цікавістю розглядали молоду вчительку і шанобливо зверталися на "Ви" та "Віра Іванівна".

Як дивно, незвично і водночас гордо почувалася я в той час. Безтурботне, повне енергії і ентузіазму, безстрашне дівча, я в душі сміялася із того "Віра Іванівна", бо зовсім не сприймала себе дорослою настільки, щоб чути від сивих, досвідчених педагогів такого до себе ставлення.

А час спливав. Ейфорія швидко минула. І я, працюючи й далі в школі, через кілька років сама стала звертатися "Ви" та на ім’я по батькові уже до своїх колишніх учнів. Пройшло 16 років. Зі спеціаліста я "виросла" до вчителя вищої категорії. І що б не казали: що професія вчителя непрестижна, що у вчителів низька зарплата, що на сьогоднішній день вчитель не має ніякого авторитету ні у дітей, ні в батьків, ні у держави – я задоволена тим, що роблю. З дитячих років я мріяла вчити дітей і ніким більше себе не уявляла. І  рада, що стала таки вчителем. А остаточну крапку у правильності мого вибору поставили двоє викладачів нашого інституту: Л. О. Кондакова – перший декан філологічного факультету, та Г. Л. Токмань – викладач теорії літератури. Людмила Олександрівна показала, якими моральними якостями має бути наділений педагог. Вона розуміла усі наші бажання, старалася допомогти у труднощах і, можна сказати, замінила кожному матір. А Ганна Леонідівна бездоганним знанням свого предмета, умінням цікаво і нестандартно його подати та вимогливістю продемонструвала яскравий приклад того, як треба викладати.

Після  закінчення вишу у мене, як, напевно, у більшості студентів, була одна-єдина мрія: повернутися за студентську парту. Бодай на тиждень, нехай навіть на сесію. Але щоб ще хоч раз почути голоси улюблених лекторів, щоб ще хоч раз утекти з пари, хоч раз зайти з усіма одногрупниками до аудиторії. Проте… Ні. Не почую більше творів давньої літератури від О. Д. Харлан, не здаватиму екзамену з літератури ХХ ст. Н. Л. Анісімовій, не буду розбирати речень на семінарах З. І. Вовчок і не слухатиму про явища асиміляції на лекціях В. О. Юносової. Усе в минулому. І зрозуміло, що ніколи уже більше ті роки не повернуться, хоч як би хто не бажав цього. Це були чудові часи. П’ять років надзвичайних незабутніх вражень, що робили із простої наївної дітвори впевнених у собі, знаючих та всебічно розвинених юнаків та дівчат. І неабияка заслуга в цьому викладачів БДПІ. Це вони влили в наші душі, і мою зокрема, той еліксир, який допомагає тепер продовжувати таку нелегку, але таку потрібну справу. Я безмежно їм усім за це вдячна.

Віра Харів (Барнінець),

випускниця БДПІ 1996 року

Мабуть, кожна зріла людина часто згадує своє минуле життя, а надто часто – студентство. Недарма студентські роки називають «ЗОЛОТИМИ» – нові знайомства, нові можливості, нові захоплення, нові враження, нове кохання…

Мої студентські роки пройшли у місті на березі Азовського моря. Педагогом я мріяла стати ще з дитинства, і обов’язково – вчителем української мови, а от вчитися збиралася в іншому виші. Але доля розпорядилася саме так, і я жодного разу не пошкодувала про обраний виш. Я й зараз спілкуюся зі своїми однокурсниками, у місцевих розпитую про свій БДПУ (педінститут, який я закінчувала). З повагою і любов’ю згадую своїх викладачів – Могильного А. П., Надєжду З. П., Співак І. Е., Анльперт С. Ю, Крижко О. А., Ткаченко Л. М., Зарву В. А. Всі вони та й багато інших вкладали в роботу душу, тому ми й любили не тільки їхні предмети, а й їх самих.

Я уже давно не студентка, зараз проживаю в Дніпропетровську, працюю вчителем української мови та літератури в середній школі. У своїй роботі впроваджую той педагогічний досвід, яким ділилися з нами викладачі, використовую ті знання, які отримала від них. Я люблю свою професію, і якби мені випав шанс прожити своє життя спочатку, то й стала б я тільки вчителем, і для навчання обрала б свій улюблений, рідний БДПУ на березі Азовського моря…

Ольга Скоробогатова (Хорошман),

випускниця БДПІ 2000 року