Автор: admin

Одного зимового вечора ми з подругою прогулювались вулицею нашого району. Позаду нас щось шурхнуло. Обернувшись, ми побачили великого чорного собаку, який, незважаючи на лютий мороз, весело махав хвостом. Пес був худим, і нам стало його шкода. “Бідолаха! Немає навіть де зігрітись собачці у таку погоду, не те що вже поїсти”. Ми побігли в найближчий магазин. І через кілька хвилин собака був нагодований сосисками. Яке то щастя – бачити невимовну вдячність в очах тварини! Собака з гордо піднятою головою провів нас додому, і відчайдушно гавкав на всіх, хто опинявся бодай на відстані метра від його тимчасових опікунок.

Не думайте, я не вихваляюсь, що потрапила в “модну тенденцію”. Саме милосердя керує такими, здавалося б, незначними вчинками. Чого коштує допомогти безпритульній тварині: 2 хвилини часу, витрачені на похід до магазину, 10 гривень на дешеві сосиски. А вдячність тварини не забудеться ніколи.

Звідки ж береться милосердя? Його не купують, не продають у “секонд хендах” як зношену річ, не беруть на прокат. Його своїм дітям закладають батьки. Традиційним є вважати, що церква – осередок милосердя. Радять ходити туди в скрутну життєву хвилину. Мовляв, там тобі допоможуть, адже працюють в церквах лише добрі люди. Та, напевно, не тільки в мене виникають сумніви щодо цього. Церква останнім часом стала занадто вже меркантильною. За панахиду, хрещення, благословення, сповідь та інші обряди людям доводиться немало платити. Газети майорять фотографіями із зображеннями священиків на крутих джипах. Дійсно, я завжди коли ходжу до церкви, спостерігаю картину, як з іномарки виходить священик, як до нього підбігають скалічені горем люди, прагнуть хоча б доторкнутись до служителя Господу, а він грюкає дверцятами, киває волохатою головою і зникає “за куліси”. Цікаво, за які кошти в нього ота машина? Так, я на щось натякаю. Корисливі наміри часто приховують за модним нині милосердям.

На телеканалі «Інтер» виходить в ефір програма «Дитина шукає родину». Продюсери шукають сироті з дитячого будинку дві сім`ї. Дитина, поспілкувавшись з обома сторонами, повинна обрати ту родину, яка їй найбільше сподобалась. Ситуація двобока. Те, що сироті знаходять щастя, люблячих людей та міцну родину – великий плюс. Можна сказати, змінюють життя на краще. А от та гра почуттями людей, яку нам нав’язують продюсери телеканалу, засмучує. У студії завжди море сліз, купа нервів та переживань. Такими жорстокими правилами шоу продюсери змушують плакати не лише прийомні родини і дитину, але й телеглядачів. Та все ж таки радує, що на очах мільйонів людей створюється нова міцна родина.

Часто, прагнучи бути в центрі уваги, зірки здатні майже на все. “Милосердя нині в моді? Добре, тоді треба організувати якусь доброчинну акцію”.

Відома усім голлівудська кіноакторка Анжеліна Джолі всиновлює дітей з усіх куточків світу. Одні звинувачують її в “показушності”, інші прирівнюють до еталона справжньої жінки. Та чи від щирого серця вона це робить, залишається загадкою.

Також в Інтернеті з’явилась інформація про те, що голлівудські зірки Кім Кардаш’ян, Зоі Салдана та Дженіфер Лав Х’юіт вийшли в День Подяки на вулиці Лос-Анджелеса, щоб взяти участь в доброчинній акції. Разом з іншими учасниками-волонтерами, вони, одягнувши червоні фартухи, стали за столики, щоб нагодувати в цей день усіх безпритульних людей. Зірки із задоволенням позували фотографам та давали інтерв’ю численним журналістам із телеканалів. Підозрюю, що після цього рейтинги акторок значно підвищились, цікавість до їхніх персон зросла. Як тут повірити у безкорисливість та щирі наміри допомогти безпритульним? Піаром аж смердить. Сподіваюсь, що їжа була свіжою та смачною, а безпритульних потім не змусили відпрацьовувати безкоштовний обід.

Французька співачка, акторка Бріджит Бардо є палкою захисницею прав тварин. Усі газети останні двадцять років пишуть про її хрестовий похід на захист покинутих собак або мавп, над якими проводять різні наукові дослідження, – на захист усіх, хто страждає і не може поскаржитись. Бріджит відмовилась поїхати в Голівуд, щоб заробити статок, тому що не полюбляє їздити, а подалась на край світу, на Аляску, аби врятувати дитинчат тюленів. Не впевнена щодо щирості її намірів, проте, уявивши порятунок беззахисних дитинчат тюленів, я стала на сторону Бріджит. Не розумію як можна вчинити інакше. Навіть якщо милосердя керує її вчинками на 50 %, а інші 50 займає піар, то це теж досить непогано.

Скільки ще подібних новин! Скільки прикладів прояву милосердя до оточуючих. Можливо більшість людей сприймає це як своєрідну дань моді. Як вчинити – байдуже ставитись до проблем оточуючих чи допомагати їм, – право вибору кожного…

Леся Сухомлин,

студентка-журналістка Інституту філології та соціальних комунікацій БДПУ

Життя непередбачуване та мінливе… Здавалося б, ще вчора, людство жило в часи, коли не було новітніх комп’ютерних технологій, мобільного зв’язку, соціальних мереж, тощо, а люди не сприймали світ переважно через екрани моніторів. Проте, сьогодні, сучасне покоління не уявляє свого існування без всього вищеперерахованого, адже не дарма говорять: «Вимкніть людині світло і вона помре…». Цей вислів здається нам абсурдним та смішним, бо ми звикли до всього ставитися скептично, з певною іронією, доки самі не потрапимо в халепу (людська натура).

А можливо в цих словах таки є доля правди ?

Літні люди далекі від «сучасного» життя. Тому, дивлячись на плоди науково-технічного прогресу, вони часто згадують свої молоді роки і, як справжні ретрогради, похитуючи головою над новими «іграшками» своїх онуків, не забувають сказати своє коронне: « А от в наші часи…». Та й не дивно, бо дехто з них вперше побачив телевізор вже з сивою бородою, то що вже тоді казати про їхнє ставлення до нинішнього різноманіття електронних пристроїв, які мали б зробити їхнє життя комфортнішим та простішим?

Пригадаємо кінець 20-го початок 21-го століття, ми були цілком задоволені тим, що мали: телевізор, газети, журнали та радіо. Засобом зв’язку в ті часи був стаціонарний телефон, хоча, багато хто, надавав надав перевагу звичайному листуванню. А скільки щастя, особливо дітям, приносив чорно-білий «ящик», не зважаючи на те, що кількість фільмів та телепередач була невеликою, а якщо порівнювати з сучасним телебаченням, взагалі, мізерною. Люди мали великий інтерес до культури та мистецтва, звичним було відвідувати музеї та театри, читати книги, а ДІТИ більше часу проводили на подвір’ї: бігали, грали в хованки, лазили по деревах, бавилися іграшками або м’ячем. Ото дитинство було! Проходило воно у «живому» спілкуванні та постійному русі, а страшною карою за двійку в школі вважався кут будинку, у якому треба було простояти годинку-другу, щоб визнати свою провину та переосмислити своє ставлення до навчання. Тепер ситуація кумедніша, батьки погрожують позбавити своє неслухняне «чадо» комп’ютерних ігор, а їх зараз ціле асорті. Раніше, всім відома гра, «Танчики» сприймалися як щось антигуманне, а зараз, ігри з елементами насильства та крові, користуються не аби якою популярністю, якщо сказати лаконічніше, то, як не крути, а поняття «дитячих іграшок» в наш час має трохи інше значення. Отже, відходячи від бабусиних «казок» про гарне минуле, а також наших знань про сьогодення, було б цікаво дізнатися, що чекає нас, скажімо, років через десять? Але, нажаль, ми не можемо знати навіть того, що буде з нами через кілька років, час плине і все навкруги змінюється, з’являться нові перешкоди на шляху людства, знаходяться способи їх подолання, ніщо не стоїть на місці, адже рух – це життя.

Мені цікаво було дізнатися, яким уявляють своє та майбутнє своїх дітей сучасні люди, чому вони радіють, а за що переймаються. Серед опитуваних були студенти, випускники, та просто жителі міста, які охоче поділилися своїми роздумами про те, чого на їхню думку, нам варто очікувати в найближчі роки.

Артур Корінець, механіко-технологічний факультет, ТДАТУ:

– Для кращого життя людині потрібно розвиватися як внутрішньо, так і фізично. Алкоголь і наркотики – ось головна проблема нашої країни. Я часто стаю свідком неприємних картин; діти, років дванадцяти блукають містом з шкідливими енергетичними напоями, пивом та цигарками. Боюся, що через два-три роки це буде горілка та марихуана! Яке майбутнє чекає країну, в якій спиваються з дитинства? Як я буду виховувати в своїх дітях любов до спорту, коли кожного дня вони будуть бачити в телевізорі рекламу горілки та тютюнових виробів? Мені шкода дітей, яким доведеться жити у такому світі. Тому, треба з дитинства навчати їх правильному, людському! Бо, інакше, ми «докотимося» до аморальності і духовної порожнечі. Фраза: "Маємо, що маємо" не має бути про нас – ми повинні самі будувати своє майбутнє.

Ігор Кудря, факультет економіки та управління БДПУ:

– Я думаю, що наші діти будуть такими ж розвиненими в плані новітніх технологій, а може, навіть, розбиратимуться в них ліпше за нас. Людство тісно пов’язало своє життя з науково-технічним прогресом, назад шляху вже нема…

Михайло Бердніков, приватний підприємець:

– Загадувати, що буде через 10 років немає сенсу, так як в нашій країні і в СНД люди не впевнені в завтрашньому дні. Країна сама по собі буде розвиватися, рости, удосконалюватися, але швидкість розвитку залежить від уряду і людей. Щодо дітей, то які батьки – таке і виховання, дітьми потрібно займатися, розвивати почуття прекрасного, любов до музики, мистецтва т.д.

Віталій Швець, колишній студент факультету комп’ютерних технологій і систем, БДПУ:

– 10 років – це не великий термін. За такий короткий проміжок часу мало що може змінитися кардинально, особливо у молоді. Телебачення стало показувати набагато більше якісних, розважальних та політичних передач (наприклад, «Вісті», або «Шустер Live»), але перевага надається розважальним передачам, які не несуть серйозного інформаційного навантаження. На свідомість молоді ТБ не дуже впливає, бо його дивиться, переважно, старше покоління з часу появи «глобальної павутини». Інтернет – це досить велика тема. Тільки за останні 10 років з'явилися всі ці соціальні гіганти, як «ВКонтакті», «Фейсбук», «Твіттер» та «Однокласники». Вони впливають на свідомість, але від цього гірше не стане, бо «Фейсбук» є в багатьох країнах, і нічого поганого не відбувається … А те, якими виростуть наші діти залежить тільки від нас. Не можна перекладати свої невдачі у вихованні дитини на Інтернет, соціальні мережі та телевізор.

Катеринка Паскалова, фармацевт:

– Через 10 років кожного чекає різне. Щодо дітей, то у їх вихованні значно переважатимуть саме комп’ютерні засоби, тому, що все модернізується. Та все ж таки, це залежить від батьків, їм вирішувати – будуть їхні діти сидіти цілими днями перед дисплеями, чи відпочиватимуть з родиною, читатимуть книжки, вечорами гратимуть в шашки та шахи з батьком або дідусем. Люди стають все більш ледачими. Нам легше написати «ВКонтакті» повідомлення, але краще, коли ти бачиш людину, спостерігаєш її емоції. На рахунок моралі, кожен відповідає за себе, адже в наш час рідко можна почути «будь ласка» та «дякую», а той, хто поступився місцем в маршрутці, мало не герой. Поприте, будемо сподіватися на краще.

Микита Самойленко, студент-агроном четвертого курсу АП-41коледжу, Енергодар:

– Складно сказати про майбутнє наших дітей. Вже зараз ми бачимо вплив суспільства, Інтернету та телебачення на наших однолітків, які ведуть аморальний спосіб життя. В них відсутні такі поняття як співчуття та повага. Одним із прикладів можуть бути коментарі в Інтернеті під жахливим фото трагедії або вбивства. Свідомість майбутніх дітей буде залежати від їх виховання батьками, а також від того, наскільки вони зможуть захистити їх від негативних зовнішніх факторів.

Людина, що вирішила залишитися анонімною:

– Не всі діти 13-18 років під впливом ЗМІ та уряду руйнують своє життя через наркотик, алкоголь і т.д. Але роль влади у питанні розвитку майбутнього країни дуже велика, на даний момент майже всі чиновники думають тільки про покупки нових "Майбахів". Завдяки лже-демократії нам диктують, що пити та курити. У 95% батьків-п'яниць народжується урод, а в 4% дитина стає алкоголіком. Аби змінити цю ситуацію необхідно кардинально змінити політику держави.

Дар’я Сабірова, Інститут соціально-педагогічного та корекційної освіти, БДПУ:

– Мене, як маму, дуже хвилює питання подальшого розвитку нашого суспільства. На даний момент я бачу явну деградацію молоді. Особисто я в дитинстві ходила на різні гуртки, навчалася в музичній школі, у мене була маса захоплень. У 11-12 років ми були повністю зайняті властивими, для дітей того часу, справами. Зараз, я спостерігаю за дітьми, які нецензурно висловлюються і зухвало себе поводять. Формування особистості дитини, її світогляду, поглядів на життя починається з самого народження, саме від батьків залежить, чи стане їхня дитина «Людиною» з великої літери. Якщо говорити конкретно, то мене хвилює стан наших дитячих садків. У деяких з них працює персонал, який не має відповідної для цього освіти. Деякі вихователі за дверима дитячого садка ведуть сумнівний спосіб життя. І цим людям ми довіряємо своїх дітей. З іншого боку батькам треба усвідомлювати, що віддаючи дитину в дитячий садок не варто забувати про відповідальність. Часто чую фрази: «Вже не можу з ним справлятися, швидше б в садочок пішов», або «Нехай вихователі займаються, їм за це гроші платять». А потім через 10 років блимають очима і кажуть: «Ми не можемо знайти спільну мову зі своєю дитиною…». Ми повинні навчитися ставитися один до одного добріше, зрозуміти, що «найвище» творіння у світі – це людина, і не просто зрозуміти, а й відповідати цим словами. Нам потрібно ще багато чому навчитися в майбутньому…

Віктор Дудукалов, слідчий:

– Маючи небагатий, але яскравий досвід специфічної роботи, аналізуючи те, що відбувається навколо, можу поділитися такою статистикою. Переважна більшість підлітків, віком до 18 років, які скоює злочини, виховані в неповних сім'ях, тобто, як правило, тільки з мамою, без батьківського потиличника чи «ременя».

Ця проблема криється у відсутності умов для створення міцної сім'ї. З 90-х років стало модним і популярним поняття «громадянського шлюбу», який нічим не зобов'язує «подружжя». Такі союзи менш стійки психологічно і, як висновок – мама одна ростить сина (доньку), а тато – з іншою «мамою». Нажаль, це накладає відбиток не тільки на описану мною категорію, але і на виховання соціальної відповідальності дітей. Думка більшості в наш час: «Я нікому нічого не винен, а право маю на те, і на те, і на інше». Ще один момент, на якому можна зупинитися, це непомірна акселерація дітвори. У 12-13 років діти вже «зустрічаються», в 16 років деякі кидають палити (починають ще раніше), а в 11 класі вже спокійно п'ють горілку… Є вислів: «Армія з хлопця мужика робить», а що зараз, 9 місяців мити підлогу в казармі і пару раз постріляти, якщо пощастить? Проблеми переплітаються дуже тісно і випливають одна з одної. На тлі такого соціального хаосу, безповоротно вражається психіка особистості, яка тільки починає формуватися. То ж, якщо ми зацікавлені у майбутньому країни і наших дітей, вирішувати ці проблеми треба вже зараз.

Резюме:

На основі цих думок та додавши свою кожен може зробити власний висновок. Ваш правильний вибір може забезпечити гарне життя Вам та вашій дитині. То ж, вперед, до здійснення мрій, процвітання та здорового майбутнього!

Кристина Корінець,

кореспондент газети «Університетське Слово»

Здавалося б, мріяти легко. Однак де ж тоді красива мрія, яка мобілізує українців? Немає… Деякі дослідники навіть констатують, що українці перестали мріяти. Інші кажуть, що мрії стали змілілими, приземленими – мрія про скасування Податкового кодексу, мрія жити, як усі, мрія про вступ до ЄЄС, про гідну зарплату, про круту тачку – це все одно, що не мріяти взагалі. А тепер давайте залишимо всі теоретичні міркування і спробуємо помріяти. Якою хочемо бачити нашу країну? Не через рік, не через 5, а через 50 – 100 років… Нехай ця мрія буде амбітною! Ось вона – наша Омріяна Україна. Це не молода, а древня країна з тисячолітньою історією та спадщиною. Вона – геополітичний лідер на просторі від центральної Європи до Уралу. Україна майбутнього здійснила стрімку модернізацію та перебудову усіх сфер соціального життя в напрямку до гармонізації та щастя людини.

Все ж таки давайте повернемось до реалій сьогодення. Процитую Валентина Борисова: «Майбутнє залежить від того, про що думають люди сьогодні». Україна у цьому році відсвяткувала свою 21 річницю незалежності. Наша країна пройшла важкий і тернистий шлях до суверенності. Давайте звернемося до історії, бо, як відомо, той хто не знає свого минулого не має шансів на щасливе майбутнє. З часів Київської Русі формувалась свідомість і менталітет нашого народу. Україна багато часу провела під гнітом різних імперій і держав, мова потерпала від несправедливих утисків, довгий час її називали «малороською», намагались підірвати християнську віру. Та все ж таки народ не зламали. Минуле вже нам не підвладне, але майбутнє залежить від нас. Саме від нас, від молоді!

Ми маємо різноманітне за своїми інтересами життя. Саме тому важливим є надання освіти молоді, яка буде давати нам практичні знання та навички для боротьби. Освіта молоді надасть впевненості і саме той інструментарій до соціальних культурних та політичних змін, які мають допомогти сучасній Україні. Молодь зможе поліпшити своє життя і життя наступних поколінь, вибрати правильний вектор орієнтації. Сучасні політики розривають країну на дві частини, одні прагнуть до Європи, інші – до Росії. А чи правильно це? На це питання, я думаю кожен знає відповідь.

Україна і досі є відносно ізольованою від міжнародної системи державою. І хоча вона є членом таких організацій як ООН, Рада Європи, ОБСЄ та СОТ, вона все ж залишається поза найважливішими економічними та безпековими блоками північної півкулі. На цьому тлі кожен крок, який наближує Україну до ЄЕС здається вигідним. Що ж, можливо, наша Мрія, з якої ми починали доповідь стане реальністю. Будемо сподіватися і прагнути до цього.

Хотілось би завершити словами П. Друкера «Для того, щоб мати майбутнє, необхідно зробити щось нове». Тож давайте прагнути, навчатися, розвиватися, мислити і, насамперед, любити свою рідну, могутню та незламну Україну!

Олена Жигула,

помічник ректора БДПУ

Наверное, почти каждый из нас хоть раз мечтал побывать за границей. Не обязательно жить, возможно просто отдохнуть, посмотреть как работают другие люди и в каких условиях живут. Меня зовут Руслан Алиев и я тот парень, который вот так просто мечтал об этом и ничего не делал для воплощения казалось бы далекой мечты. Постоянно твердил себе : «Руслан, вот когда ты заработаешь много денег, когда у тебя будет красивая жена и работа, вот тогда и поедешь смотреть мир!». И что вы думаете ? Я понял, что это полная глупость, только непосредственно находясь в Турции. Как оказалось – все намного проще. Желание действовать, а не желание иметь, вот что вам нужно. Если вы откроете глаза, то поймете, что возможностей вокруг нас сегодня очень много.

А на самом деле все намного проще, чем казалось всё это время. Родился и живу в Бердянске. У меня нет отца, но зато есть прекрасная мама и братик, которых я люблю больше жизни. Учусь в БГПУ, изучая журналистику и ничем не отличаюсь от обычного парня моего возраста. Одним солнечным весенним утром, я, как всегда, пошел на пары и не подозревал о том, что сегодня услышу новость, которая вскоре навсегда изменит мою жизнь. Раздался звонок, все сели за парты и начали внимательно слушать лекцию преподавателя. В это время на развороте своей тетради я старательно вырисовывал непонятные дома со странными окнами, не то, что я бы увлекался архитектурой и творчеством, как просто мне это занятие именно на лекциях приносило большое удовольствие. И тут раздается стук в классную дверь, заходит Степан Николаевич Герылив, наш любимый учитель по журналистике. Его взволнованная речь само собой не могла не притянуть глаза каждого, кто сидел в аудитории: «Ребята, я только, что был у заведующей кафедрой менеджмента гостиничного, курортного и туристического бизнеса нашего университета Галины Владимировны Козачковской. Она давно уже сумела наладить хорошие связи с туристическими фирмами – нашими восточными партнерами. В общем, у меня для вас отличная новость: в этом году у каждого из вас есть возможность полететь в Турцию на несколько месяцев для прохождения практики и работы…» И тут я сразу про себя подумал : «Та ну, какая Турция, фантастика какая-то..». Он продолжил: «У нашего университета есть договоренность с российской компанией «Санрайз Тур» и они хотят набрать юношей и девушек на сезонную работу в качестве гидов. Вам нужно всего лишь желание, стремление узнать что-то новое и конечно же загранпаспорта. Не теряйте времени, записывайтесь, у вас все получится!»

В тот день эта новость была главной темой для разговора в нашей группе. Ребята, которые бывали ранее за границей, постоянно твердили, что минусов в этой поездке абсолютно нет. И тут я действительно серьезно задумался.. Пришел домой, открыл страницу всеми любимого Google и начал читать любую информацию относительно «Санрайз Тур». Нашел много позитивных отзывов, узнал, что эта компания пользуется хорошим авторитетом среди тур операторов, работающих в этом направлении и задал себе вопрос : «А почему бы и нет?». Посоветовался с родными и друзьями, все обдумал, и наследующее утро внес свое имя в бланк желающих. Большим преимуществом этой поездки также было то, что компания берет на себя все затраты относительно нашего перелёта в Анталию и проживания на протяжении шести месяцев, поэтому денег от нас особо не требовалось. Несколько часов прощания с близкими людьми и вот я на борту самолёта. После недолгого перелёта я делаю первый шаг по турецкой земле, начинаю осматриваться вокруг себя и понимаю, что попал в другой мир. На каждом шагу пальмы, повсюду непонятные мне надписи на турецком языке и даже воздух в Анталии чем-то отличался. Сперва нас познакомили с начальством. Именно они на протяжении одной недели обучали новичков и рассказывали нам абсолютно всё об этой непростой, но интересной работе.

Вместе со мной приехало много студентов. Нас вместе поселили в один отель и за неделю тренингов мы хорошо сдружились. Как и предупреждали настало время распределения по регионам. Мемдух бей – это наш руководитель, который проводил тренинги и рассказывал нам тонкости нашей работы в Турции. У него огромный опыт работы в туризме и я узнал от него много интересного. Также меня поразило, что Мемдух бей знал каждого по именам, а ведь нас было более 50-ти человек и знакомы мы с ним всего-то несколько дней. И вот он произносит моё имя, я встаю и слышу фразу : «Руслан, ты едешь в Белек…».

Как вскоре окажется, я попал в самый богатый и интересный регион. По окончанию тренингов нам устроили веселый корпоратив на яхте, где собрался весь штат нашей компании и даже специально прилетел с Москвы пожелать хорошего сезона генеральный директор «Санрайз Тур» Дмитрий Мазуров. Вечеринка прошла на «ура», мы попрощались с друг другом, хотя знали, что будем часто видится в аэропорту и разъехались по своим регионам, в Кемер, Аланию, Сиде, Кунду и Белек.

Моя работа в Белеке началась с собрания, которое провел наш региональный директор Фаик Йилдырим. Не смотря на, то что Фаик бей является самым молодым из всех региональных директоров, у него за спиной не мало всего пройденного, и он имеет большой авторитет и влияние среди руководства нашей компании. На собрании все познакомились поближе, ведь знали, что на ближайшее время мы будем одной большой семьей. Фаик бей рассказал нам специфику работы именно в Белеке. Я понял, что в моем регионе ошибки просто недопустимы, потому, что он является элитной частью всего Анталийского побережья.

Началась работа. Каждому из нас выдали мобильный телефон с турецкой SIM-картой, чтоб мы могли бесплатно общаться между собой и конечно же фирменную серо-оранжевую форму «Санрайз Тур». Не буду лгать, поначалу было сложно привыкнуть к абсолютно другому распорядку дня, к новому языку и к плохо знакомым лицам, постоянно окружающим меня. Как и у остальных ребят, у меня этот «тяжелый» период длился около двух недель. Потом я влился и начал получать удовольствие от своей необычной работы. В мои обязанности входило встречать гостей в аэропорту и развозить по отелям и конечно наоборот, в день выезда из гостиницы трансфер аэропорт. По дороге я давал краткую информацию относительно отелей, Турции в целом, а также данные по поводу погоды и денежного курса. Сперва я немного нервничал перед первыми трансферами, но потом начал говорить не задумываясь и почувствовал легкость и уверенность в голосе. Наши старшие гиды рассказали нам немало тонкостей и секретов работы с людьми, ведь чтоб правильно общаться с гостями нужно быть хорошим психологом. Помимо этого я также ездил на экскурсии. Компания «Санрайз Тур» предоставляет огромный ассортимент туров, чтоб разнообразить отдых своих гостей и сделать его более насыщенным и незабываемым. Моя же задача – собрать гостей, проследить, чтоб у них все было здорово и отвезти обратно в отель. За этот сезон я посетил много туров, таких как рафтинг (сплав по горной реке на специальных байдарках), горную рыбалку, индивидуальные яхты, вечернее шоу «Огни Анатолии», которое входит в книгу Рекордов Гиннеса, аквапарк с дельфинарием, акианариум, динопарк, посещение самой высокой точки Анталийского побережья горы Олимпус (2365 метров над уровнем моря). В общем скажу как есть – за это время я увидел столько, сколько не видел за всю свою жизнь. Весь сезон у меня прошел на одном дыхании… Даже турецкий язык мне уже не кажется таким непривычным и новым. Я могу самостоятельно складывать предложения и общаться с водителями, и поверьте мне, это намного веселее, чем рисовать во время лекции домики со странными окнами на развороте своей тетради.

…Не буду подходить к лирическому завершению, стараясь зажечь в вас огонь приключений, а просто возьмите пару веточек мечтаний, подкиньте их в жар своего сердца, и тогда пламя воспламенится настолько сильно, что ничто не сможет вас остановить. Делайте шаг навстречу своей судьбе, рискуйте и пробуйте что-то новое. Не даром поговорка гласит: «Если есть желание, то можно и горы свернуть!».

Руслан Алиев,

студент кафедры социальных коммуникаций БГПУ

Молодь… Хтось важко зітхає, почувши це слово, в когось журно блищать очі в спомині чудної пори, а хтось взагалі гучно незадоволено «цмокає». І лише сама молодь не розуміє, в чому річ. Вона безтурботно живе, ловить кайф від подій, посміхається на всі тридцять два, будує наполеонівські плани на майбутнє. Вона кохає, не жаліє сліз, п`є колу та широкими очима максималізму дивиться на світ. Вам не здається, що молодь завжди ніби поспішає жити?

Сама пора минає якось повільно швидко. За час молодості людина повинна обрати свій життєвий шлях, зайняти певне положення в соціумі, створити сім`ю, продовжити рід, – повний набір. А треба ще набрати великий мішок життєвого досвіду, неймовірних вражень, цікавих історій, міцних знань. Щоб при появі снігу на скронях бути цікавим своїм онукам. Життя умовно поділяється на два періоди: молодість і похилий вік. У першій половині людина більше працює, творить, у другій – пожинає плоди зробленого. Але існують певні виключення, коли людина молода і в 80 років. Наприклад, Леонід Жуховицький – російський письменник та публіцист, у своєму похилому віці може дати фору будь-якому 20-річному молодику. Читаєш його статті з такими свіжими думками, і здається їх пише хтось значно молодший, ніж 80-річний дідусь. Вибачте, його навіть дідусем назвати не можна. Це прекрасний майстер слова, що назавжди залишиться молодим духовно. Таким був і публіцист Анатолій Аграновський. Його статті розумні, примушують мислити, навантажені ідеями, але водночас все це викладено в прості речення, які легко засвоїти. Статті Аграновського актуальні й донині, він випередив час. Геніально!

Ось людина в цьому світі, трохи дивному, з парадоксальними поняттями та комічними моментами. Спочатку вона пристосовується, робить власні висновки, набиває гулі на помилках. Потім відчуває кожен подих життя, кожен рух, кожен злет чи стрибок. І незважаючи ні на що, любить своє життя. Молодь ХХІ століття особлива. Вона креативна, вигадлива, розумна, перспективно мислить та обережно діє. Вона бачить життя крізь призму власного сприйняття, не зважає на сформовані вже кимось стереотипи. Нинішня молодь користується прекрасною можливістю демократії: читати розумні книги будь-якого автора та характеру, висловлюватись, створювати, руйнувати… І вона це робить. Так. Молодь бачить життя по-своєму, з усіма його недоліками і перевагами. Вона вбачає нові незвідані ніким істини, вирішує складні проблеми не за віком. Молодь рятує життя, покращує його. Вона розуміє, що є майбутнім країни, тому з усіх сил намагається виправдати сподівання старшого покоління.

Леся Сухомлин,

студентка-журналістка Інституту філології та соціальних комунікацій БДПУ