"Університетське Слово"

(бюджет студента або…)

Чим ближче День Св. Валентина, тим гостріше постає питання – що і як подарувати коханій людині, чим ощасливити себе і другу «половинку»?

Спробуємо вам допомогти.

Підказка перша (теоретична). Скористайся даними соціологічного дослідження компанії Best Moments в Україні: це допоможе тобі визначитися з середньостатистичними очікуваннями кожного щодо Дня усіх закоханих (кого зацікавило, заходьте на сайт: http://bestmoments.com.ua/).

Підказка друга. Подаруй (їй) йому щось модне і вишукане (наприклад, для нього – сорочку, краватку, шарф тощо. Для неї – сукню, аксесуари, ювелірні прикраси… Кращі бренди світу рекомендують (Diane Von Furstenberg, Moschino, Furla, Lanvin, Oysho але, враховуючи стипендію в середньому – 700 грн., не обов’язково гнатися за популярними торговими марками, головне – щоби дарунок був від усього серця!)

Підказка третя. Подаруй коханій/коханому романтичну вечерю! Погодьтеся, хто відмовиться від атмосфери, створеної ароматичними свічками? Звісно, є такі, що заявлять щось накшталт: «Ідея стара як світ, нам такого не треба…», але будьте певні, «про себе» вони мріятимуть про такий дарунок, хоча б, щоб поласувати смачненьким!

Підказка четверта. Не забувай, що в День Святого Валентина прийнято не лише дарувати, але й отримувати. Сумніваєшся в тому, що твій улюблений(а) здогадається про твої вподобання? Працюй за тонким планом: непомітно підведи його(її) до думки ощасливити себе саме цим, а не іншим. Правило 1: Думай, що сказати. Правило 2: Не вередуй. Говори «потрібно» замість «хочу». Правило 3: Виховуй кохану/коханого своїм прикладом.

А найголовніше – любіть один одного щиро і це буде найкращим подарунком для вас!

Вікторія Лутчак,

кореспондент «Університетського слова»

Я прокинулась сірого дощового ранку. Привіт, прямий ефір життя. Краплі хвецяють на підвіконні. Сірість вулиці відбивається у моїх темних очах, вона обіймає так по-дружньому. А всередині мене цвітуть жовті нарциси, літають метелики та світять зірки з неба. Босими ногами стаю на кафель у ванній. Холодна прозора речовина, що витікає з крана, робить мені бадьорість. Ковток гарячої чорної речовини розпочинає мою буденність. Блакитна книга із жовтими листками робить мені думки. Клубок кішки муркає і розповсюджує на мене своє тепло. Мій шлунок кляньчить яблуко. Мозок вимагає свіжого повітря. Сіра крфта, сині джинси і тапки у квіточках вже на мені. Опиняюсь на вулиці. Дощові краплі нагло пробираються через парасольку, падають на волосся і кучерявіють його. Я залпом вдихаю дощ. Мозок задоволений, а шлунок ні. Ну що ж. Біжу за яблуками, гучно ляпаючи ногами об асфальт. У супермаркеті день відкритих навстіж дверей – ледве пропихаюсь до жаданих фруктів. Вони дарують мені свій яблуневий аромат.

Каса:

– Пакет потрібен?

– Так. Маленький.

Вибігаю із людного місця в майже безлюдне. Мию яблуко під дощем. Відкушую величезний шматок. Відчуваю радість шлунка. Біжу додому. Яблука трясуться в пакеті. Вітер намагається вкрасти в мене парасольку. Все. Я вже дома. Сушу ноги на батареї. Ковток гарячої чорної речовини продовжує мою буденність.

Я залпом випиваю свої кавові будні. Часто розмішую їх з цукром, корицею, молоком. Я швидко роблю ковток за ковтком. Іноді навіть без насолодження. Вихідні я навмисно повільно наливаю в блюдце і сьорбаю. Тягну час. Затуляю вуха руками, аби не чути чортового цокання старого годинника на стіні. Облизую сухі губи без смаку. Думками фарбую стіни будинку мрії. Нехай вони будуть смарагдові. Останнім часом мені не вистачає в житті смарагду. Якийсь надлишок коричневого.

Велика чашка мого життя з кожним днем спустошується. Боюся, що хтось інший вип`є її до дна. І в ній не лишиться ані краплини. Ані краплини мене і моєї кавової буденності. Лише залишки нерозмішаного цукру на дні. Тоді я вже не яскравітиму. Не розливатиму свою каву комусь на долоні, не лоскотатиму мокрими краплями коліна. Мій ловець снів ловитиме сни вже не мені. Він теліпатиметься на вікні, гладитиме пір`ям повітря, обійматиме проміння сонця. Він буде приносити кольорові сни моїй кішці. Або мріятиме гойдатись на хмарах.

Але моє сьогодення все ж таки приваблює. Воно гладить мене м`ятними руками. Видихає ромашковий запах. Воно цілує мене маковими губами.

Я засинаю. Уві сні я ловлю руками рибу з озера, дмухаю на зірки та сьорбаю малинове варення з ложки.

Леся Сухомлин,

студентка-журналістка Інституту філології та соціальних комунікацій БДПУ

(Із виступу на урочистих зборах, присвячених Дню Соборності і Свободи України 22 січня 2013 року на сцені Бердянського ЦДЮТ)

Шановна громадо! Дорогі брати і сестри!

Дозвольте щиро привітати Вас усіх із чудовим святом – Днем Соборності України, передати Вам вітання від імені всього колективу студентів та викладачів БДПУ, особисто від ректора БДПУ Вікторії Зарви.

Саме слово «соборність» означає далеко не тільки територіальну цілісність держави, географічну єдність сходу і заходу, півдня і півночі.

Соборність – це духовна спорідненість, це спільна спрямованість у майбутнє, спільне бачення минулого й теперішнього. Це непорушний зв’язок між поколіннями, між матір’ю й дитиною, батьком і сином.

Соборною є та країна, яка стала рідною домівкою для людей усіх етносів і народностей, які населяють Україну. Де згуртовані люди різних релігійних конфесій, люди, в яких різна історична пам’ять. Для мене соборність також – це духовна спільність материкових українців і нашої діаспори, українців Америки і Європи, Росії і Білорусі, навіть Австралії.

Соборна Україна – наче велика родина, що єднає всіх у просторі й часі. Як писав Тарас Шевченко, «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків…».

У цьому слові хочеться нагадати всім про ювілей великого українця, який ми всі будемо відзначати 2014 року.

Хочеться, щоб ця країна розбудовувалася на тих ідеях, які заклав Великий Кобзар.

«Нема на світі України, немає другого Дніпра». Це ідеал патріотизму, ніжної прив’язаності до своєї землі, розуміння причетності до її долі.

«В своїй хаті своя правда і сила, і воля». Ідеал держави самостійної, незалежної, яка без чужого втручання спроможна забезпечити свободу і належний рівень життя своїх громадян.

«А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». У цих словах закладена ідея родини, первинної клітиночки нового суспільства, де виховується дитина – патріот і громадянин. Це також святість любові до матері.

«Учітеся, брати мої, думайте, читайте». Шевченко пише тут про значення науки й освіти для формування людини, про органічне поєднання досвіду чужого і свого.

«Я на сторожі коло них поставлю Слово». Це про значення рідної мови, українського слова, що є духовною основою нації.

«Борітеся – поборете, Вам Бог помагає». Шевченко розумів прекрасно, що ясне майбутнє не прийде саме, наче в казці, що ці ідеї треба відстоювати, виборювати, але тим, на чиєму боці правда, обов’язково судилася перемога.

Мені здається, що всі ці шевченкові заповіти актуальні і тепер, аби ж ми частіше до них прислухалися.

Нам усім треба не шукати ворогів на своїй землі чи поза її межами – людей іншої крові, іншої віри, інших звичаїв, а вчитися налагоджувати діалог з іншими на засадах взаємної поваги й толерантності.

Краще знати цього іншого, щоб полюбити його, і навпаки – любити, щоб краще знати й розуміти. Треба плекати згуртованість і одностайність, спільність у помислах, без яких ніяка справа не вдасться.

Звісно, ідея єдності, соборності звучить так глобально в масштабах країни. Але теорію малих справ ще ніхто не спростував – об’єднуватися малими групами, щоб відстояти права людини, щоб допомогти знедоленим, щоб висловити свою позицію з будь-якого питання – релігійного чи національного, соціального чи економічного. Я говорю в першу чергу громадянську консолідацію українців. ЇЇ мета – щоб кожен із нас відчув себе не самотнім, а часточкою цілого, щоб відчував дружнє плече й підтримку.

Гадаю, що саме такий глибинний смисл закладено в поняття соборності.

Хочу ще раз привітати Вас із цим святом, побажати злагоди, мирної співпраці, успіху і процвітання нашій країні і всім нам.

Софія Філоненко,

заступник директора Інституту філології та соціальних комунікацій БДПУ з наукової-дослідної роботи та міжнародної діяльності, кандидат філологічних наук, доцент, заступник голови міської громадської організації «Українська громада».

…Одного разу, відчувши насолоду від свого першого чогось написаного, студенти кафедри соціальних комунікацій БДП (та й, напевно, кожна творча людина) вже не можуть зупинитися, покинути займатись цією цікавою справою. Вона стає для них заняттям невиліковним, неначе наркотик. Чим далі, тим сильніше ми залежимо від пера, яке надає нам свободу слова, сили та можливість виражати власні думки. Хтось почав писати ще з дитинства, інші – в юнацькі роки, а дехто – вже у дорослому житті. Як би там не було, а залежність від слова неминуча. Не варто братися за це ремесло, якщо не відчуваєте до нього щирої зацікавленості, любові, бо тоді ваші «шедеври» будуть «сирі», безглузді та смішні. Це тільки здається, що писати – справа нескладна. Багато хто вважає, що нема нічого простішого, ніж взяти в руки олівець, зошит та «намалювати» в ньому кілька десятків слів. Ні! Треба прикласти купу сил, щоб ваші хаотичні думки знайшли собі відповідне місце на папері.

Особисто я почала писати в середніх класах. Усе почалося з віршів, які можна сміливо назвати невдалими. У них було забагато фантастичних елементів і жодної вдалої рими. Я зрозуміла, що народилася не для поезії. У восьмому класі вирішила спробувати себе у прозі: писала невеликі твори, розповіді, сценарії, казки, стала кореспондентом шкільної газети. Та про журналістські жанри мені було не відомо, тож писала у власному, невідомому стилі. На жаль, не можу сказати, що журналістика в моєму серці з дитинства, бо тоді я була прихильницею художнього мистецтва, але тепер без сумніву, можу зізнатися їй у коханні. J І нехай моє перо ще не надто досконале, але лишати його я не хочу.

І мені стало цікаво, як знайомились із журналістською справою, як почали «хворіти» нею мої майбутні колеги. Я вирішила запитати їх про це і почула досить цікаві та кумедні історії.

Студент 3-го курсу кафедри соціальних комунікацій Руслан Алієв розповів про таке: «Починав з написання нецензурних слів на парканах. Коли перехожі їх читали, то лаялися, а я цьому лише радів. Минуло кілька років. Випадково до рук мені потрапила стаття одного відомого українського журналіста, я прочитав її і зрозумів, що вона мало чим відрізняється від моїх ранніх творів на паркані. І тут я вирішив, що можна писати нецензурні «твори» з політичним підтекстом. До того ж читати їх буде велика кількість людей. Аналітичні жанри – мої улюблені, щозволяють не тільки брати готові непристойні кліше, але і придумувати свої».

«Перший журналістський досвід я отримала в дитинстві. Не пам'ятаю вже з якої причини я посварилася зі всіма дітьми у дворі і, щоб досадити їм, почала випускати щоденну газету "Новости нашего двора". У ній йшлося про всі витівки дітей. Потім вона роздавалась їхнім батькам. На першій смузі завжди було щось на кшталт: "Оленка з 6 квартири палила цигарки за гаражами" або "Хлопці затягли кота Антоніни Семенівни на підйомний кран". Зараз коли зустрічаємося з товаришами з двору завжди сміємося з "Новостей нашего двора" – ось такою історією з нами поділилася студентка-журналістка Христина Єрофєєва.

Не пошкодував для нас слів і студент-четвертокусник, а також автор електронної версії «Університетського Слова» Олександр Степаненко розповівши наступне: «Коли я ще вчився в школі, на уроці української мови вчителька всім дала творче завдання – написати твір на вільну тему. Здавалося б, нічого нового: візьми собі та "нашкрябай" кілька речень, пов'язаних між собою і все, але зізнаюся, що раніше в мене були дуже великі проблеми з експромтом, і я кожного разу ламав собі голову над подібними, а то й простішими завданнями. Скільки б я зусиль не прикладав, в моєму зошиті не з'явилося нічого нового, окрім кількох перекреслених речень і кількох словосполучень… Тоді я заспокоївся і сказав про себе: "Ех, досить мучитися, буду писати що перше на думку приходить і все!". І відразу в голові наче ввімкнувся конвеєр, який створював спочатку слова, словосполучення, а далі вибудовувалися цілі речення. Текст народжувався так швидко, що мені знадобилася допомога мого сусіда по парті, який з радістю погодився виконувати роль мого писаря в цій нелегкій справі. 🙂 Врешті решт, наше спільне "творіння" було завершено та гідно оцінено вчителем і однокласниками, які, взагалі, не очікували нічого подібного від мене. З часом прояви натхнення повторювалися все частіше, і згодом мені почали пропонувати брати участь у різних конкурсах та олімпіадах. Тоді я зрозумів, що й журналістика – моє, і я повинен впевнено йти їй назустріч».

Цікаво було послухати й першокусницю Лесю Сухомлин. «Я мріяла стати журналісткою ще з 7-8 класу. Але познайомилася з цією професією в 15 років. Почала ходити в ЦДЮТ "Сонях", в гурток журналістики. Там писала свої перші непевні замітки, замальовки. Мій улюблений жанр – стаття. Але для мене це поки важкувато, тому пишу переважно замітки, інтерв'ю», – ділиться враженнями дівчина.

Ось такі історії я почула від університетських студентів-журналістів. Кожен з них посіяв у собі велике бажання писати і тому прикладає багато зусиль для того, щоб вдосконалити своє перо. Вони – майбутні журналісти, публіцисти, а, можливо, і письменники. В будь якому разі вони старанно, з ініціативою йдуть до своєї мети. Успіхів та натхнення нашим майбутнім «акулам пера»!

Кристина Корінець,

кореспондент газети «Університетське Слово»

У Загальній декларації прав людини (ст. 24) зазначається: “кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку” [1, c. 22]. У розвиток цих положень ст. 45 Конституції України наголошує, що право на відпочинок кожного працюючого забезпечується наданням днів щотижневої відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості в нічний час [Див.: 2, с. 11].

Ці питання у свій час стали предметом уваги таких науковців, як С. Г. Струмін, А.С. Орлов, Д.М. Ядранський, О.Г. Гирич, О.М. Ярошенко, В.В. Готра. Реалізації права людини на відпочинок в Україні присвячені, зокрема, гостропубліцистичні статті Є. Короткова, Є. Пасішниченка, Є. Ростовцева. Не з усіма їх висновками можна погоджуватися, однак автори наводять багатий статистичний матеріал, що дає змогу простежити, як позитивні, так і негативні тенденції у розвитку сучасного українського суспільства.

Кожний вид трудової діяльності викликає, природно, втому, а відтак має компенсуватися адекватним для характеру втоми відпочинком. У цьому контексті він може розглядатися як елемент підготовки людини до здійснення трудового процесу, важливим чинником відновлення продуктивних сил. При цьому, регенеративна (відновлювальна) функція відпочинку стосується не тільки фізичних, а і духовних сил.

Варто погодитись з доктором юридичних наук О.М. Ярошенком, який на підставі аналізу законодавства України про працю, прийшов до висновку, що “наша держава не тільки відтворила принципові положення Загальної декларації прав людини 1948 р. у питанні права на відпочинок, а й змогла їх розвинути та вдосконалити” [3, c. 154].

Однак, в умовах комерціалізації усіх сторін нашого життя, що характерно для розвитку України впродовж останніх 21 років, реалізація цього права відбувається зі значними труднощами.

Чи не головним тут є “тінізація” української економіки, коли майже 50% її обсягу перебуває в тіні, працівники офіційно не оформлені, а заробітна плата виплачується в конвертах (так звана “сіра” зарплата).

Проблема виводу із тіні заробітної плати сьогодні набуває стратегічне значення для розвитку економіки і благополуччя усіх, хто проживає в Україні. Від її розміру залежить достаток кожного жителя міста і села, їх сімей, а також надходження до місцевого бюджету, до Пенсійного та фондів соціального страхування. Експерти констатують, що кількість українців, працюючих у тіньовому секторі економіки, неухильно зростає. Загальна кількість тих, хто улаштовані неофіційно, склала у 2011 р. 4,6 млн. осіб. А це становить 22,9 % від усього працездатного населення. У 2012 р. неофіційно працевлаштувалось ще 180 тис. українців [4].

Доходить до справжніх курйозів. Олександра Кужіль, яка неодноразово міняла політичні партії, після виходу із “Сильної України” віце-прем’єра, міністра соціальної політики Сергія Тігіпка, нещодавно виступаючи на Національному форумі профспілкових, громадських організацій і підприємництва, звинуватила колишнього шефа у тому, що саме в очолюваній у свій час ним партії і видавали зарплату нелегально [5].

Само собою розуміється, що із сум так званої “сірої” зарплати, що видається у конвертах, роботодавці податки не сплачують. Як результат, дефіцит Пенсійного фонду за 8 місяців 2012 р. склав 8 млрд. гривень. – За цей час поступило 144 млрд., а витрати пенсій і грошові допомоги склали 152 млрд. гривень.

Тінізована економіка, “сіра” заробітна плата породжують своєрідну ланцюгову реакцію: тотальне беззаконня, повсюдне порушення чинного трудового законодавства. Тим, хто працює нелегально, виробничий стаж не йде, у випадку хвороби або каліцтва вони не зможуть отримати лікарняного листа, не говорячи вже про розміри пенсій. Ось що пише про це у своєму листі до редакції “Рабочей газеты” від 8 лютого 2012 р. Оксана Дудніченко із Дніпропетровська: “кожний ранок проводжаю сина на роботу з біллю у серці і з тривогою: чи повернеться додому живим і здоровим? Про техніку безпеки на їхньому підприємстві ніхто не піклується. Умови праці жахливі. Син працює слюсарем з понеділка по суботу включно з 7 до 19 години, хоча оплачують лише 8 годин роботи. Припадають і нічні зміни – із сьомої вечора до сьомої години ранку. Переробіток не оплачується, відгулів не дають. Гроші платять у кінці місяця в конвертах”.

Все ж було б спрощенням, несправедливим зводити все до небажання представників бізнесу відраховувати податки до державної скарбниці у належному обсязі. Мабуть, головне все ж полягає у недосконалому податковому законодавстві: надмірні податки, що сягають 78%, явно не спонукають бізнесменів, підприємців “справедливо ділитися” з державою. І згадується: ще на початку 1980-х рр. 40-й президент США Р. Рейган переконував, що потенційне зростання економіки після скорочення податків компенсує тимчасові втрати прибутків [6, c. 183]. Що нам заважає слідувати цим рецептам? – Відсутність політичної волі, корупція, чи і те, і інше разом взяте?

Ситуація із повноцінним відтворенням робочої сили ускладнюється і тим, що частка оплати праці у собівартості виробленої продукції в Україні стрімко зменшується. Якщо перед світовою фінансовою кризою 2008 р. вона складала 10-12 %, то у 2011 р., за даними Держкомстату України, – майже у 2 рази менше: всього лише шість відсотків, тоді як у країнах Євросоюзу – 45% [7].

Непроста, часом суперечлива соціально-економічна ситуація, що склалася в українському суспільстві, не сприяє діяльності Палаців культури, спорту, клубів, бібліотек, музеїв, інших закладів, де відновлюється фізичний і духовний потенціал людини, де вона може відпочивати. Сьогодні профспілки, з відомих причин, абсолютно не мають грошей для їх утримання, до того ж різко скоротилися державні асигнування для забезпечення функціонування музеїв, бібліотек. У цих умовах найбільш потужний удар, зокрема, був завданий тим музеям – виробничим, сільським, провінційним, – що існували на громадських засадах. Вони стали для держави непосильним тягарем, який відразу ж скинули. Уже в перше десятиліття “ринкової економіки” 8-тисячна армія громадських музеїв країни скоротилась удвічі. В числі перших жертв опинився і чудовий музей Палацу культури горлівської шахти “Кочегарка”, у якому зберігалися дійсно унікальні експонати, зокрема, перший рукописний переклад на російську мову “Інтернаціоналу”, зроблений на початку минулого століття випускником горлівського штейгерського училища Аркадієм Коцом-Даніним.

Процес цей продовжується, набираючи оберти. Негаразди в економіці, безстидна комерціалізація культури привели до того, що у біді опинилися не лише громадські, але і державні музеї. Грошей, що дає їм сьогодні держава, вистачає лише на жебрацьку зарплату працівникам. Про поповнення фондів, ремонт старих будівель і приміщень, реставраційні роботи і не йдеться [8].

Не кращий стан речей і у бібліотечній справі. На жаль, показова деталь: на 2013 р. Донецька обласна наукова бібліотека ім. Н.К.Крупської ще не змогла передплатити жодної газети, жодного журналу. До хронічного дефіциту коштів тут додаються і спроби чиновників-ділків від культури віддати приміщення та територію бібліотек під високоефективний бізнес. Це, зокрема, стосується Одеської національної ордена Дружби народів наукової бібліотеки ім. М.Горького. Бізнесменів із Києва привабила унікальна будівля бібліотеки, зведена ще у 1907 р., що є нині пам’ятником містобудування і архітектури і знаходиться під охороною держави. Виношуються плани розподілити її книжковий фонд, а це понад 5 млн. видань, у тому числі більше 200 тис. рідкісних видань і раритетів, між іншими бібліотеками Одеси. Підступність “реформаторів” зводиться до того, що на цій базі готується створення Культурного центру, що включав би читальний зал і зону для розваг: кафе-ресторан, нічний клуб [9]. (Важко собі уявити “нового” українця, що “органічно” поєднує відвідування читального залу з нічним клубом і навпаки). І так практично повсюдно.

Є своя, на жаль гірка, логіка у тому, що “найбільш читаючий у світі народ” (так ще недавно називались і українці) здає позиції. – Сьогодні кожний пересічний українець прочитує за рік 0,95 – 1,15 книги, тоді як наші сусіди – білоруси – в рази більше.

Зачепила комерціалізація і фізичну культуру та спорт. Перестали функціонувати або працюють у скрутних матеріальних умовах добровільні спортивні товариства “Колос”, “Спартак”, “Динамо”, “Торпедо”, що об’єднували у своїх рядах тисячі спортсменів, даруючи радість спілкування однодумців, формуючи у них здоровий спосіб життя. Сьогодні діти позбавлені можливості відвідувати спортзали тому, що ціна за їх відвідування непомірно висока для батьків. Далеко не кожний школяр або студент може піти на плавання, оскільки абонемент у басейн коштує тисячу гривень. Дитячі спортивні школи переводяться на рейки бізнесу …Більш того, непоодинокі випадки, коли обладнані спортивним інвентарем зали переобладнуються під торгівельні заклади.

Особливої гостроти ці проблеми набули на селі. Тут багато людей не мають роботи, а клуби і бібліотеки закриті, спортивні об’єкти стали платними. (Досить сказати, що за останні 20 років в українському селі припинили свою роботу 3324 клуба і будинків культури). Нічого не має дивного, що на кожній вулиці облаштований генделик, а нація вимирає. – Кожної години в країні помирає 78 осіб, а народжується 52 дитини. Всього ж за роки незалежності населення України скоротилося з 52 млн. осіб до дещо більше 45 з половиною млн.) [10].

Розглядаючи відпочинок як важливий елемент підготовки людини до здійснення нею трудового процесу, можна констатувати про виникнення в сучасній Україні своєрідної ланцюгової реакції. – За думкою К.Маркса і Ф.Енгельса, “вільний час є простір для людського розвитку”. Звідси скорочення тривалості часу на відпочинок призводить до сповільнення темпів людського розвитку. Це, в свою чергу, приводить до скорочення економічного прибутку, що, веде до скорочення … відпочинку [11].

Виходить, сьогодні ми маємо створене власними руками замкнуте коло проблем у реалізації права людини на відпочинок. Для того, щоб його розірвати, потрібно не тільки бажання, а і, передусім, політична воля керівництва сучасної України.

Мороз А. В., к.і.н., доцент БДПУ

Мороз А. А., к.філ.н., доцент БДПУ

Література

1. Права людини. Міжнародні договори України. – К.: Наукова думка, 1992. – 206 с.
2. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Феміна, 1996. – 64 с.
3. Ярошенко О.М. Право на відпочинок за Загальною декларацією прав людини й законодавством України / О.М.Ярошенко // Право України, 2009, № 100, с. 148-154.
4. Рабочая газета, 2012, 4 августа.
5. Рабочая газета, 2012, 17 мая; 14 августа.
6. Рейган Р. Откровенно говоря / Р.Рейган. – М.: Новости 1990. – 398 с.
7. Рабочая газета, 2012, 26 сентября.
8. Ростовцев Е. Как живешь, украинский музей? Е. Ростовцев, там же, 2012, 5 октября.
9. Рабочая газета, 2012, 30 октября.
10. Пасишниченко Е. Шаг вперед? Три шага назад / Е. Пасишниченко. Там же, 2011, 19 августа; 2012, 1 сентября.
11. Маркс Карл. Собрание починений: в 50-ти томах / К. Маркс, Ф. Энгельс. – Т. 22, – М.: Изд-во политической литературы, 1962. – 845 с.

Одного зимового вечора ми з подругою прогулювались вулицею нашого району. Позаду нас щось шурхнуло. Обернувшись, ми побачили великого чорного собаку, який, незважаючи на лютий мороз, весело махав хвостом. Пес був худим, і нам стало його шкода. “Бідолаха! Немає навіть де зігрітись собачці у таку погоду, не те що вже поїсти”. Ми побігли в найближчий магазин. І через кілька хвилин собака був нагодований сосисками. Яке то щастя – бачити невимовну вдячність в очах тварини! Собака з гордо піднятою головою провів нас додому, і відчайдушно гавкав на всіх, хто опинявся бодай на відстані метра від його тимчасових опікунок.

Не думайте, я не вихваляюсь, що потрапила в “модну тенденцію”. Саме милосердя керує такими, здавалося б, незначними вчинками. Чого коштує допомогти безпритульній тварині: 2 хвилини часу, витрачені на похід до магазину, 10 гривень на дешеві сосиски. А вдячність тварини не забудеться ніколи.

Звідки ж береться милосердя? Його не купують, не продають у “секонд хендах” як зношену річ, не беруть на прокат. Його своїм дітям закладають батьки. Традиційним є вважати, що церква – осередок милосердя. Радять ходити туди в скрутну життєву хвилину. Мовляв, там тобі допоможуть, адже працюють в церквах лише добрі люди. Та, напевно, не тільки в мене виникають сумніви щодо цього. Церква останнім часом стала занадто вже меркантильною. За панахиду, хрещення, благословення, сповідь та інші обряди людям доводиться немало платити. Газети майорять фотографіями із зображеннями священиків на крутих джипах. Дійсно, я завжди коли ходжу до церкви, спостерігаю картину, як з іномарки виходить священик, як до нього підбігають скалічені горем люди, прагнуть хоча б доторкнутись до служителя Господу, а він грюкає дверцятами, киває волохатою головою і зникає “за куліси”. Цікаво, за які кошти в нього ота машина? Так, я на щось натякаю. Корисливі наміри часто приховують за модним нині милосердям.

На телеканалі «Інтер» виходить в ефір програма «Дитина шукає родину». Продюсери шукають сироті з дитячого будинку дві сім`ї. Дитина, поспілкувавшись з обома сторонами, повинна обрати ту родину, яка їй найбільше сподобалась. Ситуація двобока. Те, що сироті знаходять щастя, люблячих людей та міцну родину – великий плюс. Можна сказати, змінюють життя на краще. А от та гра почуттями людей, яку нам нав’язують продюсери телеканалу, засмучує. У студії завжди море сліз, купа нервів та переживань. Такими жорстокими правилами шоу продюсери змушують плакати не лише прийомні родини і дитину, але й телеглядачів. Та все ж таки радує, що на очах мільйонів людей створюється нова міцна родина.

Часто, прагнучи бути в центрі уваги, зірки здатні майже на все. “Милосердя нині в моді? Добре, тоді треба організувати якусь доброчинну акцію”.

Відома усім голлівудська кіноакторка Анжеліна Джолі всиновлює дітей з усіх куточків світу. Одні звинувачують її в “показушності”, інші прирівнюють до еталона справжньої жінки. Та чи від щирого серця вона це робить, залишається загадкою.

Також в Інтернеті з’явилась інформація про те, що голлівудські зірки Кім Кардаш’ян, Зоі Салдана та Дженіфер Лав Х’юіт вийшли в День Подяки на вулиці Лос-Анджелеса, щоб взяти участь в доброчинній акції. Разом з іншими учасниками-волонтерами, вони, одягнувши червоні фартухи, стали за столики, щоб нагодувати в цей день усіх безпритульних людей. Зірки із задоволенням позували фотографам та давали інтерв’ю численним журналістам із телеканалів. Підозрюю, що після цього рейтинги акторок значно підвищились, цікавість до їхніх персон зросла. Як тут повірити у безкорисливість та щирі наміри допомогти безпритульним? Піаром аж смердить. Сподіваюсь, що їжа була свіжою та смачною, а безпритульних потім не змусили відпрацьовувати безкоштовний обід.

Французька співачка, акторка Бріджит Бардо є палкою захисницею прав тварин. Усі газети останні двадцять років пишуть про її хрестовий похід на захист покинутих собак або мавп, над якими проводять різні наукові дослідження, – на захист усіх, хто страждає і не може поскаржитись. Бріджит відмовилась поїхати в Голівуд, щоб заробити статок, тому що не полюбляє їздити, а подалась на край світу, на Аляску, аби врятувати дитинчат тюленів. Не впевнена щодо щирості її намірів, проте, уявивши порятунок беззахисних дитинчат тюленів, я стала на сторону Бріджит. Не розумію як можна вчинити інакше. Навіть якщо милосердя керує її вчинками на 50 %, а інші 50 займає піар, то це теж досить непогано.

Скільки ще подібних новин! Скільки прикладів прояву милосердя до оточуючих. Можливо більшість людей сприймає це як своєрідну дань моді. Як вчинити – байдуже ставитись до проблем оточуючих чи допомагати їм, – право вибору кожного…

Леся Сухомлин,

студентка-журналістка Інституту філології та соціальних комунікацій БДПУ

Життя непередбачуване та мінливе… Здавалося б, ще вчора, людство жило в часи, коли не було новітніх комп’ютерних технологій, мобільного зв’язку, соціальних мереж, тощо, а люди не сприймали світ переважно через екрани моніторів. Проте, сьогодні, сучасне покоління не уявляє свого існування без всього вищеперерахованого, адже не дарма говорять: «Вимкніть людині світло і вона помре…». Цей вислів здається нам абсурдним та смішним, бо ми звикли до всього ставитися скептично, з певною іронією, доки самі не потрапимо в халепу (людська натура).

А можливо в цих словах таки є доля правди ?

Літні люди далекі від «сучасного» життя. Тому, дивлячись на плоди науково-технічного прогресу, вони часто згадують свої молоді роки і, як справжні ретрогради, похитуючи головою над новими «іграшками» своїх онуків, не забувають сказати своє коронне: « А от в наші часи…». Та й не дивно, бо дехто з них вперше побачив телевізор вже з сивою бородою, то що вже тоді казати про їхнє ставлення до нинішнього різноманіття електронних пристроїв, які мали б зробити їхнє життя комфортнішим та простішим?

Пригадаємо кінець 20-го початок 21-го століття, ми були цілком задоволені тим, що мали: телевізор, газети, журнали та радіо. Засобом зв’язку в ті часи був стаціонарний телефон, хоча, багато хто, надавав надав перевагу звичайному листуванню. А скільки щастя, особливо дітям, приносив чорно-білий «ящик», не зважаючи на те, що кількість фільмів та телепередач була невеликою, а якщо порівнювати з сучасним телебаченням, взагалі, мізерною. Люди мали великий інтерес до культури та мистецтва, звичним було відвідувати музеї та театри, читати книги, а ДІТИ більше часу проводили на подвір’ї: бігали, грали в хованки, лазили по деревах, бавилися іграшками або м’ячем. Ото дитинство було! Проходило воно у «живому» спілкуванні та постійному русі, а страшною карою за двійку в школі вважався кут будинку, у якому треба було простояти годинку-другу, щоб визнати свою провину та переосмислити своє ставлення до навчання. Тепер ситуація кумедніша, батьки погрожують позбавити своє неслухняне «чадо» комп’ютерних ігор, а їх зараз ціле асорті. Раніше, всім відома гра, «Танчики» сприймалися як щось антигуманне, а зараз, ігри з елементами насильства та крові, користуються не аби якою популярністю, якщо сказати лаконічніше, то, як не крути, а поняття «дитячих іграшок» в наш час має трохи інше значення. Отже, відходячи від бабусиних «казок» про гарне минуле, а також наших знань про сьогодення, було б цікаво дізнатися, що чекає нас, скажімо, років через десять? Але, нажаль, ми не можемо знати навіть того, що буде з нами через кілька років, час плине і все навкруги змінюється, з’являться нові перешкоди на шляху людства, знаходяться способи їх подолання, ніщо не стоїть на місці, адже рух – це життя.

Мені цікаво було дізнатися, яким уявляють своє та майбутнє своїх дітей сучасні люди, чому вони радіють, а за що переймаються. Серед опитуваних були студенти, випускники, та просто жителі міста, які охоче поділилися своїми роздумами про те, чого на їхню думку, нам варто очікувати в найближчі роки.

Артур Корінець, механіко-технологічний факультет, ТДАТУ:

– Для кращого життя людині потрібно розвиватися як внутрішньо, так і фізично. Алкоголь і наркотики – ось головна проблема нашої країни. Я часто стаю свідком неприємних картин; діти, років дванадцяти блукають містом з шкідливими енергетичними напоями, пивом та цигарками. Боюся, що через два-три роки це буде горілка та марихуана! Яке майбутнє чекає країну, в якій спиваються з дитинства? Як я буду виховувати в своїх дітях любов до спорту, коли кожного дня вони будуть бачити в телевізорі рекламу горілки та тютюнових виробів? Мені шкода дітей, яким доведеться жити у такому світі. Тому, треба з дитинства навчати їх правильному, людському! Бо, інакше, ми «докотимося» до аморальності і духовної порожнечі. Фраза: "Маємо, що маємо" не має бути про нас – ми повинні самі будувати своє майбутнє.

Ігор Кудря, факультет економіки та управління БДПУ:

– Я думаю, що наші діти будуть такими ж розвиненими в плані новітніх технологій, а може, навіть, розбиратимуться в них ліпше за нас. Людство тісно пов’язало своє життя з науково-технічним прогресом, назад шляху вже нема…

Михайло Бердніков, приватний підприємець:

– Загадувати, що буде через 10 років немає сенсу, так як в нашій країні і в СНД люди не впевнені в завтрашньому дні. Країна сама по собі буде розвиватися, рости, удосконалюватися, але швидкість розвитку залежить від уряду і людей. Щодо дітей, то які батьки – таке і виховання, дітьми потрібно займатися, розвивати почуття прекрасного, любов до музики, мистецтва т.д.

Віталій Швець, колишній студент факультету комп’ютерних технологій і систем, БДПУ:

– 10 років – це не великий термін. За такий короткий проміжок часу мало що може змінитися кардинально, особливо у молоді. Телебачення стало показувати набагато більше якісних, розважальних та політичних передач (наприклад, «Вісті», або «Шустер Live»), але перевага надається розважальним передачам, які не несуть серйозного інформаційного навантаження. На свідомість молоді ТБ не дуже впливає, бо його дивиться, переважно, старше покоління з часу появи «глобальної павутини». Інтернет – це досить велика тема. Тільки за останні 10 років з'явилися всі ці соціальні гіганти, як «ВКонтакті», «Фейсбук», «Твіттер» та «Однокласники». Вони впливають на свідомість, але від цього гірше не стане, бо «Фейсбук» є в багатьох країнах, і нічого поганого не відбувається … А те, якими виростуть наші діти залежить тільки від нас. Не можна перекладати свої невдачі у вихованні дитини на Інтернет, соціальні мережі та телевізор.

Катеринка Паскалова, фармацевт:

– Через 10 років кожного чекає різне. Щодо дітей, то у їх вихованні значно переважатимуть саме комп’ютерні засоби, тому, що все модернізується. Та все ж таки, це залежить від батьків, їм вирішувати – будуть їхні діти сидіти цілими днями перед дисплеями, чи відпочиватимуть з родиною, читатимуть книжки, вечорами гратимуть в шашки та шахи з батьком або дідусем. Люди стають все більш ледачими. Нам легше написати «ВКонтакті» повідомлення, але краще, коли ти бачиш людину, спостерігаєш її емоції. На рахунок моралі, кожен відповідає за себе, адже в наш час рідко можна почути «будь ласка» та «дякую», а той, хто поступився місцем в маршрутці, мало не герой. Поприте, будемо сподіватися на краще.

Микита Самойленко, студент-агроном четвертого курсу АП-41коледжу, Енергодар:

– Складно сказати про майбутнє наших дітей. Вже зараз ми бачимо вплив суспільства, Інтернету та телебачення на наших однолітків, які ведуть аморальний спосіб життя. В них відсутні такі поняття як співчуття та повага. Одним із прикладів можуть бути коментарі в Інтернеті під жахливим фото трагедії або вбивства. Свідомість майбутніх дітей буде залежати від їх виховання батьками, а також від того, наскільки вони зможуть захистити їх від негативних зовнішніх факторів.

Людина, що вирішила залишитися анонімною:

– Не всі діти 13-18 років під впливом ЗМІ та уряду руйнують своє життя через наркотик, алкоголь і т.д. Але роль влади у питанні розвитку майбутнього країни дуже велика, на даний момент майже всі чиновники думають тільки про покупки нових "Майбахів". Завдяки лже-демократії нам диктують, що пити та курити. У 95% батьків-п'яниць народжується урод, а в 4% дитина стає алкоголіком. Аби змінити цю ситуацію необхідно кардинально змінити політику держави.

Дар’я Сабірова, Інститут соціально-педагогічного та корекційної освіти, БДПУ:

– Мене, як маму, дуже хвилює питання подальшого розвитку нашого суспільства. На даний момент я бачу явну деградацію молоді. Особисто я в дитинстві ходила на різні гуртки, навчалася в музичній школі, у мене була маса захоплень. У 11-12 років ми були повністю зайняті властивими, для дітей того часу, справами. Зараз, я спостерігаю за дітьми, які нецензурно висловлюються і зухвало себе поводять. Формування особистості дитини, її світогляду, поглядів на життя починається з самого народження, саме від батьків залежить, чи стане їхня дитина «Людиною» з великої літери. Якщо говорити конкретно, то мене хвилює стан наших дитячих садків. У деяких з них працює персонал, який не має відповідної для цього освіти. Деякі вихователі за дверима дитячого садка ведуть сумнівний спосіб життя. І цим людям ми довіряємо своїх дітей. З іншого боку батькам треба усвідомлювати, що віддаючи дитину в дитячий садок не варто забувати про відповідальність. Часто чую фрази: «Вже не можу з ним справлятися, швидше б в садочок пішов», або «Нехай вихователі займаються, їм за це гроші платять». А потім через 10 років блимають очима і кажуть: «Ми не можемо знайти спільну мову зі своєю дитиною…». Ми повинні навчитися ставитися один до одного добріше, зрозуміти, що «найвище» творіння у світі – це людина, і не просто зрозуміти, а й відповідати цим словами. Нам потрібно ще багато чому навчитися в майбутньому…

Віктор Дудукалов, слідчий:

– Маючи небагатий, але яскравий досвід специфічної роботи, аналізуючи те, що відбувається навколо, можу поділитися такою статистикою. Переважна більшість підлітків, віком до 18 років, які скоює злочини, виховані в неповних сім'ях, тобто, як правило, тільки з мамою, без батьківського потиличника чи «ременя».

Ця проблема криється у відсутності умов для створення міцної сім'ї. З 90-х років стало модним і популярним поняття «громадянського шлюбу», який нічим не зобов'язує «подружжя». Такі союзи менш стійки психологічно і, як висновок – мама одна ростить сина (доньку), а тато – з іншою «мамою». Нажаль, це накладає відбиток не тільки на описану мною категорію, але і на виховання соціальної відповідальності дітей. Думка більшості в наш час: «Я нікому нічого не винен, а право маю на те, і на те, і на інше». Ще один момент, на якому можна зупинитися, це непомірна акселерація дітвори. У 12-13 років діти вже «зустрічаються», в 16 років деякі кидають палити (починають ще раніше), а в 11 класі вже спокійно п'ють горілку… Є вислів: «Армія з хлопця мужика робить», а що зараз, 9 місяців мити підлогу в казармі і пару раз постріляти, якщо пощастить? Проблеми переплітаються дуже тісно і випливають одна з одної. На тлі такого соціального хаосу, безповоротно вражається психіка особистості, яка тільки починає формуватися. То ж, якщо ми зацікавлені у майбутньому країни і наших дітей, вирішувати ці проблеми треба вже зараз.

Резюме:

На основі цих думок та додавши свою кожен може зробити власний висновок. Ваш правильний вибір може забезпечити гарне життя Вам та вашій дитині. То ж, вперед, до здійснення мрій, процвітання та здорового майбутнього!

Кристина Корінець,

кореспондент газети «Університетське Слово»

Здавалося б, мріяти легко. Однак де ж тоді красива мрія, яка мобілізує українців? Немає… Деякі дослідники навіть констатують, що українці перестали мріяти. Інші кажуть, що мрії стали змілілими, приземленими – мрія про скасування Податкового кодексу, мрія жити, як усі, мрія про вступ до ЄЄС, про гідну зарплату, про круту тачку – це все одно, що не мріяти взагалі. А тепер давайте залишимо всі теоретичні міркування і спробуємо помріяти. Якою хочемо бачити нашу країну? Не через рік, не через 5, а через 50 – 100 років… Нехай ця мрія буде амбітною! Ось вона – наша Омріяна Україна. Це не молода, а древня країна з тисячолітньою історією та спадщиною. Вона – геополітичний лідер на просторі від центральної Європи до Уралу. Україна майбутнього здійснила стрімку модернізацію та перебудову усіх сфер соціального життя в напрямку до гармонізації та щастя людини.

Все ж таки давайте повернемось до реалій сьогодення. Процитую Валентина Борисова: «Майбутнє залежить від того, про що думають люди сьогодні». Україна у цьому році відсвяткувала свою 21 річницю незалежності. Наша країна пройшла важкий і тернистий шлях до суверенності. Давайте звернемося до історії, бо, як відомо, той хто не знає свого минулого не має шансів на щасливе майбутнє. З часів Київської Русі формувалась свідомість і менталітет нашого народу. Україна багато часу провела під гнітом різних імперій і держав, мова потерпала від несправедливих утисків, довгий час її називали «малороською», намагались підірвати християнську віру. Та все ж таки народ не зламали. Минуле вже нам не підвладне, але майбутнє залежить від нас. Саме від нас, від молоді!

Ми маємо різноманітне за своїми інтересами життя. Саме тому важливим є надання освіти молоді, яка буде давати нам практичні знання та навички для боротьби. Освіта молоді надасть впевненості і саме той інструментарій до соціальних культурних та політичних змін, які мають допомогти сучасній Україні. Молодь зможе поліпшити своє життя і життя наступних поколінь, вибрати правильний вектор орієнтації. Сучасні політики розривають країну на дві частини, одні прагнуть до Європи, інші – до Росії. А чи правильно це? На це питання, я думаю кожен знає відповідь.

Україна і досі є відносно ізольованою від міжнародної системи державою. І хоча вона є членом таких організацій як ООН, Рада Європи, ОБСЄ та СОТ, вона все ж залишається поза найважливішими економічними та безпековими блоками північної півкулі. На цьому тлі кожен крок, який наближує Україну до ЄЕС здається вигідним. Що ж, можливо, наша Мрія, з якої ми починали доповідь стане реальністю. Будемо сподіватися і прагнути до цього.

Хотілось би завершити словами П. Друкера «Для того, щоб мати майбутнє, необхідно зробити щось нове». Тож давайте прагнути, навчатися, розвиватися, мислити і, насамперед, любити свою рідну, могутню та незламну Україну!

Олена Жигула,

помічник ректора БДПУ