Бердянська чоловіча гімназія (1872 – 1920 роки)
Бердянський державний педагогічний університет починає свою історію від Бердянської чоловічої гімназії, яка була відкрита 8 вересня 1872 року. 19 серпня 1876 року гостинно відчинила свої двері спеціально новозведена для гімназії будівля, що сьогодні є головним корпусом БДПУ.
Бердянська чоловіча гімназія — один із перших навчальних закладів, які із дня заснування діяли за новими Статутом і Штатами гімназій та прогімназій, що були затверджені у липні 1871 року. «Cтатут…» знаменував собою втілення в життя проектів Міністра народної освіти Дмитра Толстого щодо зміни освітньої системи, сформованої в результаті прийняття прогресивного для свого часу Статуту 1864 року. Згідно з цими проектами, лише класичні гімназії мали давати право вступу до університетів, тоді як реальні гімназії такого права позбавлялись.
Рушійною силою проекту зведення в повітовому Бердянську гімназії став міський голова К.П. Константинов.
Бердянська громада і земство вирішили: якщо будувати, то будувати так, аби гімназійна споруда була кращою серед будівель гімназій всього Одеського навчального округу. А територія, підлегла округу, розкинулась від Кишинева до Ростова-на-Дону, тобто від теперішньої Молдови через весь південь України і до земель Південного федерального округу Росії!
Був спеціально замовлений і затверджений оригінальний план, розроблений інженер-капітаном К. Єльським. Були запрошені кращі підрядники. Застосовувались передові на той час технології та матеріали, включаючи широке використання цементу. З метою створення якомога комфортніших умов для навчання кошторис проекту кілька разів переглядався у бік збільшення. Зокрема, вже коли роботи по зведенню стін велись повним ходом, було вирішено підняти їх ще на кілька десятків сантиметрів, аби збільшити кількість кубічних метрів повітря, що припадає на одного учня. Як результат, маємо такі високі стелі, що висота одного поверху гімназійної споруди є не меншою, аніж сумарна висота двох поверхів сучасних будинків.
Згідно з проектом, споруда була розрахована на 500 гімназистів, повинна була мати не менше 14 класів, коридори площею близько 200 кв. сажнів, церкву, парадну зі сходами, гімнастичний зал, актову залу, бібліотеку, зал для малювання, фізичний кабінет, квартири директора і наставників, кімнати для правління, служб, водокачку тощо, загалом 50 приміщень…
За 48 років існивуння гімназії її директорами були Д.В. Коллович, Ф.Я. Вороний, М.С. Алаєв, І.Я. Сіг, С.Ф. Карапочинський, М.І. Бронницький, І.Д. Муретов, П.Ю. Мудрох, М.Р. Степанов, П.І. Вознесенський, К.Т. Калабановський.
Серед інших викладачів і співробітників, які залишили помітний слід в історії бердянської чоловічої гімназії, згадаймо П.І. Ніщинського, Ж.І. Гольдштейна, М.С. Буковського, Д.М. Мухіна.
Симптоматично, що впродовж перших 25 років існування гімназії повний курс навчання у ній завершили лише 257 учеников, тоді як загалом навчалось 5415. Ситуацію з Бердянською гімназією можна співвіднести з характеристикою, даною В. Антоновичем системі середньої освіти, сформованій за міністра Дмитра Толстого: «За докладними статистичними цифрами на 100 хлопців, які вступали щороку до 1-го класу, закінчували восьмий клас тільки 6, а 94 пропадали по дорозі: їх виганяли з гімназії, та тільки не зразу, а починаючи з 4-го і до 8-го класу; іноді було так, що в цілій гімназії ніхто не закінчував її, а в 1871 р. в 15 гімназіях Одеської округи не закінчив гімназії ні один вихованець, настільки куратор і директори щиро виповнили думку міністра!»
Важливою подією життя навчального закладу стало проведення в його стінах у 1883 році учительського з’їзду за участі гімназійних викладачів відомим діячем народної освіти бароном М.О. Корфом (про цю подію нині нагадує меморіальна дошка на 2-му поверсі головного корпусу БДПУ).
Кілька слів слід сказати про Олександро-Невську церкву, влаштовану при Бердянській чоловічій гімназії. Саме її освячення 3 лютого 1877 р. протоієреєм Щербаковим знаменувало офіційне відкриття новозбудованого корпусу навчального закладу (нині про цю подію нагадує меморіальна дошка в холлі головного корпусу БДПУ). Храм став місцем, яке відвідували не лише гімназисти, а і інші православні городяни, а також поважні гості Бердянська.
Старостою ж гімназійної церкви свого часу був П.П. Шмідт.
Вже перше десятиліття діяльності гімназії відзначилось навчанням у ній В.А. Хавкіна, Г.Ф. Вороного, П.П. Шмідта, Н.Л. Геккера.
Із відкриттям гімназії до неї поступило 157 чоловік. Перший випуск гімназистів відбувся 15 червня 1878 р. В перше десятиліття кількість учеників в Бердянській гімназії поступово збільшувалась, досягнувши у 1880 р. 326 чол. У 1889 році ця кількість зменшилась до 130 чол.; а вже з 1890 року кількість учнів знов почала збільшуватися, у 1896 році дорівнюючи 204 чол.
Сьогодні нащадки учнів Бердянської чоловічої гімназії розкидані по всьому світу, від просторів СНД до далекої Австралії.
За кількістю класів Бердянська гімназія була повною, тобто мала вісім основних класів. Разом із тим, кількість паралельних відділень (класів) зазнавала постійних змін. Слід зауважити, що відкриття паралельних відділень було не обов’язковим. Ці класи відкривались там, де для цього була відповідна можливість. У першу чергу — фінансова.
Навчання в гімназії тривало впродовж року, за винятком недільних і святкових днів, а також літніх і зимових канікул. На літні канікули припадало шість тижнів, а на зимові — лише два.
Основний навчальний курс Бердянської чоловічої гімназії складали наступні предмети: Закон Божий, російська мова, математика, фізика, космографія, латинська, французька та німецька мови, філософська пропедевтика, природознавство, законовідання та чистописання. Були також і додаткові предмети: малювання, гігієна, спів і танці. Існувала практика поєднання викладання одним вчителем кількох дисциплін: математики і космографії, малювання і чистописання, історії і географії, природознавства і фізики, російської мови та філософської пропедевтики, латинської мови та історії. Зокрема, у нововлаштованій гімназії у 1872 – на початку 1874 р. посада вчителя історії та географії залишалась вакантною. Згодом, у проміжок часу між 1874 і 1919 рр., історію тут викладали Сергєєв, Є. Аменицький, В. Волков, М.С. Алаєв, І.М. Бабченко, Є.Д. Зельницький, В. Маразлі, О.І. Тищенко, М.А. Крижановський, О.І. Бошко, Є.Ф. Нагорний, К.І. Скорделі, М.І. Парамонов, П.Я. Ерделі, К.Т. Калабановський.
Звернемо увагу, що серед функцій навчального закладу була і видача свідоцтв про складання іспитів на звання учителя, аптекарського учня, на право одержання класного чину тощо особам, які в самій гімназії не навчались. Між іншим, у вересні 1879 р. при Бердянській чоловічій гімназії успішно склав іспит Т. А. Зінківський.
Важливу роль у забезпеченні навчально-виховного процесу освітнього закладу відігравала його матеріально-технічна база, достатня кількість класних кімнат, просторі та світлі приміщення, розраховані на відповідну кількість учнів. За «Статутом…» 1871 року гімназій та прогімназій кожна з них повинна була мати бібліотеку, фізичний кабінет, відповідну кількість посібників і приладів, географічних карт і глобусів, креслень, малюнків і моделей для малювання, гімнастичні снаряди, ноти.
На Азовському морі проводились заняття водним спортом. Гімназисти мали змогу використовувати дві шлюпки, що належали гімназії: гоночну та звичайну. Для викладання греблі керівництво гімназії щороку запрошувало старшого матроса Бердянського порту. Під час занять даним видом спорту учні повинні були носити відповідну форму, що складалась з чорних суконних брюк та фуфайки. За тими, хто займався водним спортом, постійно вів спостереження лікар гімназії, який щорічно звітував про результати занять та їх вплив на учнів керівництву навчального закладу.
Один із спортивних залів БДПУ і сьогодні розташований в тому самому приміщенні, де займалися фізичними вправами гімназисти ХІХ століття. Це приміщення з самого початку будувалось так, аби не мати спільних стін із навчальними класами. Автор проекту споруди вважав, що це, по-перше, дозволить, аби шум в гімназійній залі не заважав веденню інших уроків, а по-друге, убереже будівлю від негативних наслідків вібрації, що спричиняється тими самими фізичними вправами гімназистів.
Учні брали участь у самодіяльності. Прагнучи допомогти своїм товаришам, менш забезпеченим учням, гімназисти досить часто влаштовували разом з ученицями жіночої гімназії благодійні спектаклі у місцевому театрі. На зібрані від вистав кошти для малозабезпечених учнів цих гімназій при навчальному закладі готували гарячі сніданки або виділяли одноразову грошову допомогу.
У 1915 році, у зв’язку з подіями Першої світової війни, було прийняте рішення надати в разі потреби будівлю Бердянської чоловічої гімназії для розміщення лазарету Київського комітету Всеросійського союзу міст.
У 1916 році в гімназії запроваджена спеціальна стипендія для дітей георгіївських кавалерів.
В буремні революційні роки в гімназії навчався І.А. Єфремов.
10 серпня 1917 року в актовій залі гімназії урочисто відкрились українські та болгарські курси для вчителів початкових училищ. При цьому виступив науковець із Петроградського університету М.С. Державін.
У 1919 році відбувся останній випуск Бердянської чоловічої гімназії.
Бердянські педагогічні курси та педагогічний технікум (1920 – 1932 роки)
20-і – 30-і роки ХХ сторіччя в історії України були насичені докорінними змінами, ламкою як старих структур, так і самóго традиційного світогляду населення. Все це і безпосередньо, й опосередковано відбивалось як на освітній системі в цілому, так і на кожному навчальному закладі, на долі кожного викладача та студента.
Прийшли нові часи, і на місці гімназії, у «Червоному будинку» на початку 1920-х років почали діяти педагогічні курси, медична проф. школа, агрономічний технікум, агрошкола, технічна школа. Втім, до 1 жовтня 1922 р. в будівлі залишились лише педагогічні курси та технічна школа.
У «дусі часу» 5 квітня 1924 р. учасники зборів колективу педкурсів одноголосно підтримали пропозицію клопотати про найменування навчального закладу «Бердянськими 3-х річними педагогічними курсами імені Н.К. Крупської».
Усього викладалося на курсах близько 24 дисциплін, серед яких: алгебра та геометрія; фізика та хімія; загальне світосприйняття; геологія; ботаніка; зоологія; природні багатства; історія України; історія культури; українська мова, література; міжнародна література; архітектура; спів і музика; ручна праця; нова мова; психологія дитини та людини; історія просвітництва та виховання; педологія; шкільна гігієна; методика рідної мови; методика арифметики; соціальна освіта; конституція УСРР.
Згідно із звітом про стан педкурсів, на перше жовтня 1923 р. викладання в навчальному закладі велося декількома мовами. Українською читалися українська мова та література, драматизація, педологія, методи організації дитячого життя та роботи, сучасні напрямки педагогічної думки, методика співу, розвиток народного господарства, історія соціальних вчень, радянське будівництво в УСРР та СРСР, види суспільної виробничої праці. Усі інші курси читались російською, окрім німецької мови. Але вже в звіті за квітень – червень 1924 року було зазначено, що викладання велося російською мовою, окрім української мови та літератури.
У 1925 р. Бердянські педагогічні курси були перейменовані на педагогічний технікум. При технікумі діяв дитячий садок.
Студенти організували випуск власної газети «Молодий освітянин». На її сторінках порушувалися головні питання з життя навчального закладу, зверталась увага на матеріальні та побутові умови студентства. Викладачами та курсантами на шпальтах «Молодого освітянина» обговорювались актуальні проблем, пов’язані з процесом навчання. Сучасники ставили студентську газету в ряд кращих періодичних видань Бердянська.
Бердянський державний інститут соціального виховання. Педагогічний інститут. Учительський інститут (1932 – 1953рр.)
У 1932 р. на базі Бердянського педагогічного технікуму було створено Бердянський державний інститут соціального виховання. Як зазначено у паспорті інституту, в 1932 р. у його складі діяли факультети: соціально-економічний, агро-біологічний, техно-математичний і дошкільний. Вжу у 1933 р. Бердянський державний інститут соціального виховання було реорганізовано в державний педагогічний інститут з тими ж факультетами, при якому в 1934 р. був відкритий державний учительський інститут з факультетами: історичним, природно-географічним, фізико-математичним, мови та літератури. У 1935 р. педагогічний інститут припинив своє існування і відтепер діяв тільки учительський інститут.
У 1939 році Всесоюзним Комітетом зі справ вищої школи при Раді Народних Комісарів СРСР було затверджено Статут Осипенківського інституту. Згідно з ним, завданнями цього навчального закладу визначались:
- Організація навчально-методичного процесу, що забезпечує підготовку висококваліфікованих викладачів 6-7 класів неповної середньої школи з історії, географії, природознавства, фізики, математики, української мови та літератури, російської мови та літератури.
- «Ідейно-політичне виховання студентів і викладачів на основі вчення Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна».
- Створення високоякісних підручників і навчальних посібників.
- Проведення науково-дослідної роботи, «що сприяє вирішенню найважливіших завдань соціалістичного будівництва».
- Підвищення кваліфікації професорсько-викладацьких кадрів і підготовка науково-педагогічного складу.
Популяризація наукових і технічних знань, новійших досягнень науки і техніки, «заснованих на практиці стаханівського руху».
Загалом у довоєнний період, з 1932 по 1941 р., інститут підготував і випустив 1586 учителів по стаціонару та близько 1200 учителів по заочному відділенню.
Чимало з випускників залишили помітний слід в історії міста і області, а деякі стали відомими далеко за межами України. Зокрема, у 1939 р. географічний факультет інституту закінчив Є.С. Березняк, у 1940 р. історичний факультет — О.Я. Огульчанський.
Невдовзі після початку війни, 10 вересня 1941 року інститут був евакуйований до м. Ленінабад (Худжент) Таджикської РСР. Разом із інститутом евакуювались лише 14 його співробітників. Наскільки відомо, в евакуації занять навчального закладу не відбувалось.
Діяльність інституту в Осипенко була формально поновлена 6 жовтня 1943 р., одразу ж після визволення міста. Реально ж інститут розпочав діяльність у січні 1944 р.
Нажаль, робота інституту була поновлена не в «Червоному будинку», який вигорів під час відступу окупаційних військ із міста. Тільки у 1953 р. студенти повернулись до приміщень колишньої чоловічої гімназії.
Директорами в цей період історії вишу були І.П. Приймак (жовтень 1943 р. – лютий 1945 р.), Й.П. Єрмілов (березень 1945 – листопад 1945 р.), Л.Є. Леоновський (листопад 1945 – 1966 р.).
Бердянський (Осипенківський) державний педагогічний інститут (1953 – 2002 роки)
19 вересня 1953 р. директор інституту Л.Є. Леоновський підписав наказ № 99-11 наступного змісту: «Відповідно до наказу МО УРСР від 14.09 1953 р. за № 487, на підставі постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП України від 15 серпня 1952 р. Осипенківський державний учительський інститут з 1-го вересня 1953 року іменувати: «Осипенківський державний педагогічний інститут імені Героя Радянського Союзу П.Д. Осипенко». Втім учительський інститут одразу не припинив своє існування: у 1953 – 1954 навчальному році на його другому курсі продовжували навчатись 25 студентів природничо-географічного відділу і 100 студентів фізико-математичного відділу. Останній випуск стаціонарного відділення учительський інститут здійснив у 1954 р., заочного відділення — у 1955 р.
Продовжували діяти ті ж кафедри, що існували раніше в учительському інституті: педагогіки, фізики, математики, природознавства та географії, марксизму-ленінізму, фізвиховання. При цьому природничо-географічний відділ учительського інституту був реорганізований у факультет педагогічного інституту.
З 1958 по 1992 рік в інституті навчалось 14300 студентів, у тому числі 6573 на стаціонарному відділенні.
Щодо безпосередньо професорів і докторів наук, то за радянських часів у педагогічному інституті працювали К.В. Григоров (професор, кандидат наук), В.Л. Рвачов (професор, доктор наук), В.П. Портянко (професор, доктор наук), А.П. Гречишкіна (професор, доктор наук), С.Г. Лавров (професор, доктор наук), М.Б. Котляревський (професор, доктор наук), В.К. Демиденко (професор, доктор наук), Г.А. Бушмич (професор, кандидат наук), Ю.М. Лизогуб (професор, доктор наук), Д.К. Гречишкін (професор, доктор наук), Б.А. Тер-Унанян (професор, кандидат наук), К.Й. Щербакова (професор, кандидат наук), В.І. Гусєв (професор, доктор наук), В.П. Котляр (професор, кандидат наук).
Поступово педагогічний інститут розширював площі, зводячи нові, а також приєднуючи інші, вже існуючі будівлі. Цікаво, що всі ці будівлі так чи інакше пов’язані з освітою.
Корпус № 3, приєднаний до інституту у 1975 році — це колишні будівлі лютеранської кірхи та училища при ній, збудовані на початку XX ст. На момент передачі БДПІ тут розміщувалась школа № 3.
Корпус № 5 (з 1987 року) – це колишня будівля міського чотирикласного училища, також збудованого на початку XX ст. Після Громадянської війни в цьому приміщенні розташовувалась семирічна школа № 1 ім. Першої Бердянської Ради, а після Великої Вітчизняної війни – школа № 16.
Одночасно з корпусом № 5 на баланс БДПІ була передана будівля по вул. Пушкіна, яка також належала до школи № 16. На початку XX ст. це був будинок купця Патріно, де у другому десятилітті ХХ ст. на 2-му та 3-му поверхах розміщувалась жіноча гімназія Рогової. Згодом тут була трудова школа №9.
Інші будівлі були зведені вже за часів існування БДПІ.
Нові часи кидали нові виклики. 19 березня 2002 р. вчена рада, заслухавши доповідь ректора «Про хід виконання комплексної програми розвитку інституту», ухвалила: «Визначити як першочергове завдання отримання БДПІ статусу університету». Вже невдовзі побачив світ наказ Міністерства освіти і науки України № 446, згідно з яким Бердянський педінститут ліквідовувався, а на його базі створювався Бердянський державний педагогічний університет.
(За матеріалами книг І. Лимана та В. Константінової)
