Робота вожатого в дитячому таборі – це не просто праця, а справжня пригода, яка залишає слід у серці як дітей, так і самого вожатого. Той, чиє серце не зачепила ця робота, буде згадувати їх як незначний епізод. А якщо впродовж зміни серце вожатого билося в унісон з серцями вихованців, то завжди захочеться пережити ці емоції ще не один раз.
Так сталося і зі мною. Коли нам в травні минулого року оголосили, що університет уклав договір з табором «Артек-Прикарпаття», що у Трускавці, я вирішила спробувати свої сили. Спроба виявилася успішною. Після першої зміни я залишилася на другу, третю, четверту…Ви не уявляєте, яке це щастя бачити захоплені очі підлітків, особливо тих, хто приїздить до табору з Києва і присичений столичними розвагами. Треба бути відкритим, уважним і терплячим, вміти слухати і розуміти, бути чесним і не підлаштовуватися. А ще треба підтримувати дітей у їх починаннях, навчити працювати в команді, розвивати їх таланти та впевненість у собі. І тоді через пару днів весь лоск столичного підліткового бомонду злітає і недолітки перетворюються на захоплених дітлахів, які згодні півдня репетирувати, малювати, придумувати, докладати максимум зусиль, щоби загін став найкращим.
І коли ти бачиш цю злагоджену роботу, цей запал, то забуваєш про ранні підйоми і пізні відбої, про активну біганину впродовж дня, про відповідальність за кожну дитину, про необхідність швидко приймати рішення (а це не аби якій стрес) та знаходити підхід до різних характерів. І тобі хочеться знов і знов це пережити.
Тому на весь січень я знов поїхала в табір. Це вже моя сьома зміна. І не тому, що це можливість підзаробити. А тому, що це – унікальний досвід, який приносить радість і натхнення. Це можливість подарувати дітям незабутній відпочинок, наповнений пригодами, і отримати у відповідь їхню щиру вдячність. Для тих, хто готовий до викликів і прагне зробити світ яскравішим, ця професія стане справжнім покликанням, як вона стала для мене.
Сухорукова Анна – студентка 204СО групи
факультету дошкільної. спеціальної та соціальної освіти
