Коли навесні 2014 року на Сході України розпочалися бойові дії, ніхто й припустити не міг, що це призведе до кривавої довготривалої війни. Щодня стрічки новин майоріли повідомленнями про загиблих, поранених українських солдатів. Восени ситуація загострилась, наші захисники відчайдушно боролися з безжалісним ворогом, продовжували виживати в нашвидкуруч виритих окопах, харчуватися чим доведеться, або ж не мали змоги харчуватися взагалі… Наша держава, як завжди, мало чим допомагала: представники влади витрачали свої сили та увагу на організацію, проведення переговорів, круглих столів, офіційні телефонні розмови та домовленості.
Люди ж не змогли так просто спостерігати за тим, як у буквальному сенсі виживають наші чоловіки. По всій Україні почали створюватись благодійні акції та волонтерські організації. Оскільки Бердянськ – найбільш наближене місто до зони воєнних дій, його жителі не могли підтримувати наших солдатів лише на словах. У вересні на базі Бердянського державного педагогічного університету була створена Благодійна організація «Наші Атланти». Його засновниками та лідерами стали: перший проректор БДПУ Володимир Федорик, провідний фахівець з виховної роботи БДПУ Анетта Омельченко, доктор філологічних наук, доцент Софія Філоненко та редактор газети БДПУ «Університетське Слово» Степан Герилів.
Чи то місто наше надто маленьке, чи то люди виявилися надто активними, але незабаром про Благодійний Фонд дізналися всі. 5-го вересня «Наші Атланти» перерахували перші 840 гривень на закупівлю дизельного палива для трактора та екскаватора, якими члени «Самооборони» та їхні прибічники користувалися, аби утворити укріпні райони на підступах до Бердянська. Вже після цього у соціальних мережах активно ширилася інформація про новоспечений фонд, який не пов’язаний із жодною політичною партією, працює на добровольчих началах та складається із самих студентів та викладачів: «Якщо Путін не зупиниться, то незабаром війна неминуче увірветься у наші оселі. Ми можемо втратити нажиті роками домівки, майно, бізнес… Наші діти можуть осиротіти. Наше рідне курортне місто може перетворитися на зруйновану пустку. Така перспектива давно стала б реальністю, якби не українські воїни. Ми допомагаємо солдатам, які у цей час на передньому краї. Якщо Ви не вмієте стріляти, ваш вік чи здоров’я не дозволяють Вам служити в армії, але Ви не бажаєте пустити війну у квартали рідного міста – ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО НАС!», – ось головне посилання його учасників.
Анетта Омельченко та Володимир Федорик активно розповідали про благодійний фонд студентам, активістам, простим бердянцям. Софія Філоненко з небайдужими студентами організовувала благодійні книжкові ярмарки. Кожен міг принести різножанрові книжки чи прикраси ручної роботи, які продавалися за символічні кошти. Ярмарки відбувалися приблизно раз на місяць, й з кожним разом охочих допомогти й щось придбати ставало все більше: депутати міськради, підприємці, журналісти, викладачі, – всі вони виходили з холу університету з повними торбами книг та різноманітних посібників. Так під час 5-х книжкових ярмарків зуміли зібрати близько 15 тисяч гривень. Всі кошти було передано на допомогу військовому шпиталю.
Степан Герилів залучив до діяльності своїх давніх американських знайомих. Спочатку небайдужі американці з українським корінням відправили на адресу «нашоатлантівців» грошовий переказ в сумі 3600 доларів, завдяки яким появилася змога закупити для фронтовиків десятки найменувань зимового одягу, взуття, продуктів харчування. Активно підключилися до Фонду й парафіяни тамтешньої греко-католицької церкви: скажімо, 23-го грудня до нас прилетіла вже друга авіа-посилка від завідувачки канцелярії церкви святого Івана Хрестителя в місті Ньюарку пані Ксені Гапій, в якій містилося десять медичних кровоспинних джутів та шістнадцять кровоспинних бинтів у вакуумному пакуванні, а ще невеличкий сюрприз – солодкі зірочки, випечені онуками пані Ксенії Дем’яном та Максимом. Трохи згодом хлопці-українці з Америки зуміли сколихнути теплі хвилі в серцях інших більш як тридцяти представників теперішньої української діаспори в Нью-Йорку та його околиць й надіслали нашим воякам дві автівки. Відразу ж відгукнулася на заклик Степана Миколайовича й засновниця американського Фонду ім. К. Ковшевич пані Христина Дурбак, яка надіслала з Америки певно з десяток посилок із постількою білизною, зимовим одягом для воїнів, медичними препаратами…
Кандидату історичних наук, доценту кафедри історії України соціально-гуманітарного факультету БДПУ Юрію Федорику також вдалося залучити до благодійної діяльності організації знайомих поляків, котрі передали до Бердянська майже більше 750 доларів.
Упродовж усієї осені та на початку зими «нашоатлантівці» регулярно відвідують військовий шпиталь, привозячи гуманітарну допомогу: теплий одяг, матраци, медикаменти… Депутат міської ради Сергій Шарай теж охоче приєднався до організації й став активним її учасником. Декілька разів університетські волонтери їздили в селище Піски, мужньо витримуючи ці поїздки, під час яких бачили зруйновані будинки, покинуті садиби, бідних людей-одинаків, які не можуть чи не наважуються покинути рідні краї… Одного разу автомобіль з гуманітарною допомогою потрапив під обстріл бойовиків, але наші солдати швидко зреагували й сховали волонтерів в окопах.
На власній сторінці в мережі Faceebok «Наші Атланти» регулярно появляються фоторепортажі з фронтових поїздок, матеріали про активність бердянців, фінансові звіти…
За якихось чотири місяці сотні небайдужих громадян відгукнулися на прохання про допомогу. Хтось приносив кошти, хтось продукти, ліки. Студенти ділилися навіть варенням, яке їм передавали батьки, бабусі вив’язували шкарпетки, рукавички, приватні підприємці давали ящики з їжею… З миру по нитці, як кажуть. А молоді хлопці, які день і вночі вартують наш спокій, так радіють кожній записочці, кожному дзвінку, кожній, навіть найменшій допомозі. Все більше людей долучаються до «Наших Атлантів», і це не може не давати впевненості у перемозі.
Леся Сухомлин,
студентка-журналістка БДПУ
На світлинах: кілька цікавих моментів із
життя бердянських «нашоатлантівців»
Світлини із архіву організації
