Категорія: Її Величність Муза нашептала…

Ольвія– це найпрекрасніше місце на Землі. На мальовничому березі Дніпро-Бузького Лиману, на краю просторого степу, лежать, омиваючись вітрами і часом, руїни Ольвії Понтійської – античного міста-держави, яка в далекому минулому займало чільне місце на всіх географічних картах. Ольвія – це місце, яке приносить щастя.

Коли я приїхала в Ольвію, ця неймовірна краса зачарувала мене і я закохалася, поринула всвіт безмежного щастя та стародавньої історичної казки. Тут збуваються мрії, коли сюди приїжджаєш.

Неповторна атмосфера стародавнього поселення, його вулиць, що поперемінно овіваються то степовим, то морським вітром. Атмосферу будівель, що давали притулок філософам і виноробам. Святилищ, які пам'ятають дихання грецьких богів; площ, що бачили товари з усього світу; стін, що закривали шлях ворожим воїнам. Атмосферу поліса, що з'єднував Античність і Степ.

Відвідавши Щасливе місто (Ολβιο з давньогрецької  – щаслива), я дійсно стала відчувати любов до природи та зачароване і величне щастя на своїй душі.

Знаєте, як прекрасно побувати там, де відверто пахне історією: де ходили дорогами, які будували стародавні люди; коли береш в руки фрагменти посудин, які ліпили стародані майстри; дивишся на роботи античних скульпторів і просто знаходишся там. Як це велично!!!

Знати свою історію головне, але найголовніше побачити її власними очима.

 

Ольвия – первый день!!! 
Сегодня Ольвию копали, 
Копать не сложно было нам, 
Поляки тоже помогали, 
И было весело, немножко сложно, 
Но это временно все, все. 
Ну, ничего мы справимся, мы сможем! 
Ведь мы команда, дружные ребята, 
Все сделали так быстро. 
Пришли и вкусненько поели, 
Наш повар, просто чудо из небес, 
Дежурные, вы тоже молодцы! 
Ну что ж потом, мы снова на работу все ушли. 
Сработались оперативно, 
Всем помогли, мы дружно враз, 
Бердянцы и поляки просто класс! 
Командная работа на ура, 
Прошла сегодня клёво, круто! 
Керамики мы много накопали, 
Сложили в вёдра, отнесли, 
Там всё перебрали, 
Девчёнки, парни, все большие молодцы, 
Сегодня справились с задачей мы. 
Ну что ж, уже почти закончен день, 
И все так классно, скоро солнышко зайдёт, 
Все так прекрасно, лучше места не найдёшь. 
И чайки вьются над Лиманом, 
Какая красота тут все таки, 
Мне нравится, и не жалею я ничуть 
Что оказалась тут!!

Тетяна Смислова,
студентка ІІ курсу ГЕФ БДПУ

Моя Україно! Кохана моя Україно!!!
Печаль моя зараз, як гори-Карпати заввиш.
АТО забирає у тебе не першого сина,
Доньку засудили в Ростові, та плакать – облиш.

Немає в собаки ні сина, ні радника-брата.
І другом Росія ніколи, вовік не була.
Душі там нема, а значіть, пропало і «завтра». 
Розвалиться Кремль – однак, справедливість жива.

В дитинстві я мріяла: виросту і – у Нью Йорки.
Здавалось тоді, що найкраще – лишити усе це.
А зараз Донбасом розгулюють путінські орки.
І брови похмуро звела, і стиснуло серце.

І ліку немає загиблим, чимало ж убили…
Лишається думать-гадать, за що платимо ми?
За те, що країну свою дуже мало любили
Чи, може за те, що у руки чужі оддали?

Забракло нам, браття і сестри, простої любові!
«Любіть Україну як сонце», – Сосюра писав.
І сина любіть, і брата, і друга, що «в полі».
Пишіть їм листи. Солдат має думать : «Не сам!»

Тепер-то усі патріоти! Стрічки у волоссі.
І друг мій – солдат, і я – молодий волонтер.
Та тих, кому вмерти в бою у АТО довелося,
Ніякою стрічкою, друже, не вернеш тепер…

Аліна Голованова,
студентка-журналістка БДПУ

Матусе-нене, віриш, ні?
Я повернуся уже скоро.
Настане вже кінець війні. 
Я обіцяю: згине ворог.

Я бачу небо голубе…
Волошки тут, у полі – сині.
Хоч ворог, мамо, іще є, 
Та скоро будуть лише тіні.

Я бачу небо голубе…
Наш ворог, мамо, наступає!
Я чую, річка як реве…
І шум стрільби у ній втопає.

Я бачу небо сіре, …дим…
Як важко дихати, матусю…
Як страшно вмерти молодим…
Та я триматимусь, я мушу!

Я бачив небо голубе…
Там сонечко мені сіяло.
Матусе-нене, віриш, ні?
Але мене таки не стало…

Я бачив бій, я бачив сльози,

Але себе я не жалів.
Я за Вкраїну впав в колосся…
Полежав трохи – й полетів
На небо…Там мене чекали. 
Але я тут, серед степів.
Ти тільки слухай вечорами, 
Як шум переростає в спів.

Як вітерець гойдає трави, 
Як листя тихо шарудить…
Я знав, що буде страшно, мамо,
Але народ наш не скорить!

І ось я тут, серед степів…
Та ти не плач і витри сльози.
На землю впав за те, щоб ти
Не відчувала більш загрози.

І ось я тут – в серцях людей
Яскравим полум’ям палаю…
Я обіцяв, що повернусь…
Герої, мамо, не вмирають!

Олена Забітчук, 
студентка 14 групи ІФСК (журналістика)

 

Воздай же, Господи, любові.

За хибний крок усім пробач.

Почуй мене у цьому слові

І припини часи невдач.

 

Прости мені – я рідко каюсь

І рідше ще судів боюсь.

А, на дорозі як спіткаюсь,

Чомусь Тобі я не молюсь.

 

Не часто я ішла до церкви –

Свічок поставила зо п'ять.

Надія й віра в мені меркли –

Тепер же заново горять.

 

Прости мені мою невдячність.

Я від життя лише прошу.

Втрачаю сили – необачність?

І знову все в собі ношу.

 

Мабуть, лиш раз тебе згадати –

Не значить вже безгрішним будь.

Тоді, мене на хрест розп'яти.

Лише гріхи мені забудь.

 

Важке, як камінь, моє серце.

Душа до неба не зліта.

І як я витримаю все це,

Поки минатимуть літа.

 

Просить за себе – то недобре.

То ти усіх людей прости.

Із серця, хай яке хоробре,

Мій гріх, як з клітки відпусти.