Впродовж червня-липня три студентки факультету дошкільної, спеціальної та соціальної освіти (Анна Сухорукова, Лідія Черних та Олександра Делічобан) працювали вожатими в дитячому таборі «Артек Прикарпаття» (м.Трускавець). І хоча вони представляли 1, 3 і 4 курси, це була їх перша спроба стати вожатим.
Це був дуже різноманітний досвід: і позитивний і не дуже, проте всі троє суголосні у думці, що робота вожатого дає змогу відчути упевненість в собі, у своїх можливостях і силах, самореалізуватися. Тому що ти, як стійкий олов’яний солдатик, повинен знайти вихід із будь-яких обставин. В таборі трапляються різні ситуації: діти посперечалися і не хочуть спати в одній кімнаті; хтось подумав, що в нього вкрали телефон, який, у свою чергу, так і лежить собі на лавці, де кемпер розмовляв з батьками; хтось сумує за рідними та проситься додому. І з кожним треба поговорити, когось підбадьорити, комусь допомогти шукати зникнення, когось згуртувати.
Вожатому потрібно знати все: де попити води, де туалет, де пост медсестри, які плани на цілий тиждень, що робити, якщо піде дощ. Він має допомогти знайти втрачені куртки та м’ячі, заспокоїти малюків перед сном, розвеселити засмучених. Треба приділяти увагу найменшим, начебто, деталям: хто пив недостатньо води у спекотний день; хто боїться висоти, але сміливо зійшов на гору; кому потрібно просушити кросівки, бо завтра на екскурсію доведеться їхати в шльопках; кого підтримати, коли щось не виходить із першого разу. А головне – щоденно переконувати мам і тат, що за два тижні в таборі з їхніми найціннішим нічого поганого не станеться.
А ще дівчата впевнені, що справжнім «вожатим» можна себе відчути лише тоді, коли ти сам поринаєш в дитинство та з непідробним ентузіазмом береш участь у цьому процесі. І хоча ти спиш в кращому разі 4-6 годин на добу і голос твій став сиплим, але завжди маєш вигляд усміхненого, життєрадісного енерджайзера.
Тоді ти ще довго після закінчення табірної зміни будеш пам’ятати ці гострі, заворожені очі кожної дитини, цю невеличку юрбу з тридцяти осіб, які за тиждень стають справжньою командою і цей розпач, коли закінчується зміна, а прощатися вже ніхто не хоче і їхати додому також.
Ні, бути вожатим – це не сезонна робота. Щоб стати найкращим вожатим, недостатньо просто виконувати свої обов’язки. Це – покликання!
Анна Сухорукова – студентка 203СО групи ФДССО
