На календарі грудень… У душі лютий… Перед Новим Роком люди завжди підводять підсумки, вираховують свої помилки, згадують перемоги та мріють про майбутнє. Я ж хочу розповісти історію про те, як я загубилася, зупинилася, «померла». Це історія про зруйноване сьогодення, невизначене майбутнє та, як виявилось, прекрасне минуле. Історія, яка залишила лише одну мрію в моєму серці.
Запорізька область. Перший день заходу військ на мою територію. 9 ранку: «Гради» по цивільним місцевим – паніка – сховище. 3 дні… 3 дні моторошного звуку, який запам’ятається на все життя – звук вибуху та авіації. Не тільки мобільний зв’язок, а й зв’язок із цивілізованим світом обривається. Запаси продуктів закінчуються, що робити? «Гуманітарні знаки підтримки від братського народу» найнижчої якості красномовно промовляють «Пользуйтесь, вам и такое пойдёт». Наша святиня – хліб, – м’який, духмяний, зі скоринкою… Але це було раніше. Зараз він черствий та по «доступній» ціні – 100 гривень, але стоїть черга.
Поки ти живеш при цій владі, запам’ятай одне: у тебе поганий настрій – трибунал, «ворожий погляд» – катівня, невдоволення – молися, щоб вижив. Забувай слова «свобода», «вільна думка», «право вибору», вчи нове «примус». Знаєте такий вислів: «Земля все прийме» – приймала, вона приймала все, що ховали в неї заради безпеки.
Безкінечні перевірки, гості, які приходять без запрошення і зі зброєю замість солодощів, ночі без сну, рій думок у голові, порожня душа і літери, сотні літер латинського алфавіту в очах… Центр, де раніше збиралася молодь, порожній, ну майже порожній, замість людей там тепер зомбі.
Зомбі, ось в кого ми перетворювались, але не по своїй волі… З випаленими душами, мертвим серцем та затьмареними думками… Життя зупинилось.
Якби раніше ви мене спитали, чого я хочу, то отримали б цілий список бажань. Зараз воно лише одне… одне для всієї країни, для кожного, хто живий і хто вже загинув. Вони вкрали наше сьогодні, але дали зрозуміти, яке завтра ми насправді жадаємо.
Яна Курган,
здобувачка вищої освіти спеціальності 061 Журналістика
