Луценко Мирослава – 41-а гр. (Інститут філології та соціальних комунікацій)
Трагедія митця у суспільстві
Проблема митця та суспільства, разом із проблемами війни і миру, батьків і дітей, кохання і зради – вічна та навіть споконвічна. Ще античні філософи започаткували традицію пошуку творцем свого місця під сонцем. До цієї проблеми зверталися як українські, так і зарубіжні майстри, здебільшого майстри слова, оскільки саме література здатна найбільш точно тлумачити трагедію митця в суспільстві.
Суспільство і митець – настільки протилежні поняття, що не можуть існувати один без одного. Щось схоже маємо з тілом і душею, чоловіком та жінкою, людиною та природою.
Часто сам витвір цінують більше, ніж митця. І дійсно, хто є постановник без своєї стрічки? Лише людина в режисерському кріслі. А ким є скульптор без статуї? Просто людина зі стекою. Часто творіння досконаліше за свого автора. Хто ж буде звинувачувати полотно в тому, що художник прикладався до оковитої, і чи не став роман гіршим від того, що письменниця любить жінок? Зовсім ні. Інколи саме такі «гріхи» є шляхом до катарсису, і саме через це очищення відбувається створення справжніх шедеврів.
Митець завжди творить для людей. Пишучи картину, художник уявляє, якими нотами відгукнеться його троянда кольору стегна переляканої німфи в душі кожної людини. Підібравши найбільш вдалу метафору, поет з цікавістю припускає, як саме її розтлумачать читачі, критики, літературознавці. Чи побачать вони, що ж таке «карта будня» і чи стане «якийсь хлопчисько» соняшником, відкривши для себе світ поезії. Під час створення сонати перед композитором постає закохана пара, пристрасть якої ще більше розпалює наростання звучності до фортисимо.
Справжнє мистецтво завжди торкає душу, і неможливо пояснити, чому той самий «Чорний квадрат» породжує більшу кількість емоцій, ніж кількість фарб, що їх використав художник. Чи правильно зрозуміє африканець китайського митця каліграфії, атеїст – майстра виготовлення тотемів, а підліток – вірш про старість?
Той, хто є великим митцем для одного, – нездара для іншого; інколи такий різкий поділ криється в неосвіченості, але все ж частіше ми спираємося на емоції: чи вплинув на нас твір, чи викликав спогади про щасливе дитинство або нерозділене кохання. Хтось за кілька кольорових кружечків, які намалювала дитина гелевою ручкою ладен віддати більше, ніж за «Крик» або «Дискобола». Дитина, звісно, ще не митець, а мати – ще не суспільство, але ж маля колись стане митцем, а всі матері і творять суспільство.
Трагедія митця і в тому, що муза підводить, теми вичерпуються, фарби закінчуються, а шанувальники все чекають нових шедеврів. І тут постає вибір: творити «під примусом очікування» або взагалі відмовитися і чекати натхнення. Вибір ніби є, але результат однаковий – розчарування.
Звичайно, все це стосується справжніх майстрів, а не псевдомитців, чиї панегірики більш схожі на філіппіки, а «високі» метафори на «генератор випадкових слів».
Тож тема трагедії митця в суспільстві надзвичайно складна і філософська. Тут і протистояння індивідуального вселюдському, суб’єктивного – об’єктивному; саме суспільство почасти є трагедією митця, і ця трагедія керує його талантом.
Демидченко Єлизавета – 31 гр. (факультет фізичного виховання)
«Борітеся – поборете, вам Бог помагає»
З того часу, як людина відвернулася від Бога, вона втратила волю. Наслідком свавілля є жорстокість, несправедливість, експлуатація однієї людини іншою. Ця хвороба охопила всю Землю, торкнулася кожної держави і окремої людини. Не обійшло це горе й Україну. Вона була поневолена, її роздирали на шматки свої та чужі пани. Не міг без болю спостерігати за тим, що коїлось, великий син українського народу – Тарас Григорович Шевченко. Він на чужині спостерігав те ж саме спотворене обличчя тиранії. Біль і страждання кавказців були такі самі, як і українців.
Письменник завжди мріяв про вільну Україну. Він вірив у світле майбутнє свого народу. Вірив, що Бог не покине Україну, і покладав на нього всі надії. Але люди не повинні покладати руки, бо саме народ – це той інструмент, який використовує Бог.
Непростий був шлях України до свободи. Багато життів найкращих синів і доньок України було покладено на вівтар незалежності. Торкнулася ця боротьба і нашого часу, бо загинули мої сучасники. Рік тому поклав своє життя Сергій Нігоян. «Борітеся і поборете, вам Бог помагає», – процитував він перед смертю.
Складні часи зараз переживає Україна. Триває жорстоке протистояння з підступними зовнішніми та внутрішніми ворогами. Але завдяки саме відданості та жертовності українців, ми скинули тирана і зберегли державність, захищаючи територіальну цілісність.
Проте боротьба ще триває. Треба багато зробити для відбудови зруйнованого, для повернення Донбасу і Криму. Але найлютіший ворог знаходиться в людині – це її спотворена свідомість. Бо саме найбільший тиран – це егоїзм людини. Якщо кожен звернеться до Бога і його силою розірве павутину омани, то прийде свобода і Україна буде процвітати. Бо тільки вільні люди здатні будувати щось цінне. Не будується ціла країна одним правителем чи купкою героїв, тільки всі разом!
Кожен вільний, кожен на своєму місці, і кожен робить ту справу, яку тільки він може зробити на користь суспільства. Коли в кожного прокинеться сумління й вивільниться свідомість, тоді можна справді відчувати радість життя. Тільки вільним, радісним і віруючим людям належить майбутнє, бо «їм Бог помагає».
Тищенко Богдан – 11 гр. (Інститут філології та соціальних комунікацій
Ми пишаємось, що ми українці
Хто сьогодні не смакує лексемою «патріотизм». Питання патріотизму завжди хвилювало людей в усі часи. А сьогодні, коли для більшості слово Батьківщина – порожній звук, а багато хто прагне лише заробити купу грошей і переїхати чи втекти за кордон, ця проблема набула особливого значення. Сьогодні багато молоді, і не тільки, цурається походження, предків й історії Вітчизни. Я вважаю, що ми повинні пишатися тим, що українці. Спробую аргументувати, чому.
Україна має багатовікову історію. На її теренах зросло чимало героїв, які ставили інтереси держави понад усе. Згадаймо одного з перших київських князів, а саме Святослава. Окрім того, що він уславився як мужній і сміливий правитель, також був взірцем для війська та народу. Для мене Святослав – найкращий приклад людини, на яку треба рівнятися. Але він – не єдина постать у нашій історії, яка заслуговує на увагу. Окрім князів, варто згадати відважних козаків, які боронили Україну на півдні і являли зразок патріотизму, мужності, демократизму, толерантності: хто б не приходив на Січ, якої б національності не був, він завжди знаходив так прихисток, родину, побратимів. Я не випадково ставлю на перший план патріотизм, адже саме ця ознака є характерною для українця (не обов’язково етнічного, а й того, хто, живучи на цій землі, полюбив її як рідну й дбає про неї). На жаль, сьогодні ми опинилися в таких умовах, коли багато хто споживацьки сприймає власну країну, в якій живе. Хіба часто ми чуємо, як хтось висловлює патріотичні почуття до України й розуміє, наскільки складні нині умови для неї? Швидше почуєш: «А що вона для мене робить? От за кордоном…». Так, за кордоном, можливо, і краще… Але треба взяти до уваги те, що саме там, на омріяній чужині, люди сповідують інші цінності, день у день дбають, щоб їхня країна стала кращою. А ми, здебільшого, як жовтороті пташата, розкриваємо дзьобики й чекаємо, щоб хтось поклав у них щось поживне (і їстівне, і матеріальне). Та, як на мене, вже настав час вбитися в колодочки, випростати крила, здійнятися над щоденною рутиною й стати для країни її опорою, надією, упевненістю. Колись лідер групи «Скрябін» співав пісню з такими важливими і простими словами: «Не встидайся – то твоя земля, не встидайся – то Україна. Добре там є, де нас нема, стань для батька нормальним сином». Усе геніальне просто. Не стидатися власної країни, любити її всім серцем, не зловтішатися, коли в ній щось не так, а братися за роботу з її відбудови. Не очікувати сторонньої допомоги, а керуватися гаслом «Якщо не я – то хто?» І бути патріотом не на словах, а в справах. До цього закликав і відомий український меценат Є. Чекаленко, кажучи, що легко любити Україну до глибини серця, значно важче – до глибини гаманця. Хтось може заперечити, мовляв, саме цього гаманця нам сьогодні й бракує. Та, як на мене, ми маємо сприймати цей образ як влучну метафору. Я розумію, що не в кожного є гроші, але ж кожен володіє іншим неоціненним скарбом: силою, здоров’ям, вірою, любов’ю… Саме ці якості ми маємо спрямувати на благо своєї країни. До речі, події, що останнім часом відбуваються в Україні, багатьом допомогли не на словах виявити любов до рідної землі. Згадаймо, як багато людей докладає сьогодні зусилля в справі волонтерства. Хто допомагає швидше завершити військові дії грошима, хтось готує їжу й відправляє бійцям (я бачив у соцмережах заклики на кшталт «надходять свята, допоможімо учасникам АТО не відчути себе вигнанцями. Хто приготує відбивні, олів’є?»). І чи не виявляють безмежний патріотизм старенькі бабусі, які збираються разом не для того, щоб переповісти новини, а щоб виплести маскувальні сітки чи шкарпетки для вояків? А студенти, які безкорисливо здають власну кров для поранених? І цих «А» можна сьогодні назвати безліч. Тож для багатьох усе-таки патріотизм – не банальна фраза, а поклик душі. А тим, хто ще не усвідомив, що, живучи в країні, треба бути відповідальним за неї, можливо, варто замислитися, чи там вони живуть. Адже навіщо любити, наприклад, Росію на відстані чи кликати Путіна в Україну, коли можна це робити в тій країні, яка близька серцю. А я патріот. І любов до рідної землі для мене не пустопорожня фраза. А так хотілося б, щоб і для багатьох також.
Колодій Євгенія –11 гр. (Інститут філології та соціальних комунікацій)
В нас єдина мета – Україна свята, нездоланна ніким і ніколи
Україна… У цих семи літерах таїться величезний сенс для нас: це блакитне небо і безкраї степи, мамині пісні та червона калина, вірші Шевченка та козаки-запорожці… Усе це для нас таке рідне, таке невіддільне від нашої душі. Ми любимо батьківщину усім своїм серцем, ми оспівуємо її красу у своїх піснях, які лунають по всьому світу і вподобані мільйонами людей.
Мова наша – одна з наймилозвучніших у світі, люди наші – найдоброзичливіші, природа – наймальовничіша. Усе це ми повинні цінувати й берегти. Берегти для себе, для своїх нащадків. Саме ми, молоде покоління українців, творимо історію своєї держави. Усе залежить саме від нас, від наших слів, думок і вчинків. Особливо в такий важкий для всіх нас зараз час. Ми всі різні, але мета в нас одна – Україна свята, нездоланна ніким і ніколи. Ми молоді, енергійні юнаки та дівчата. Ми – майбутнє нашої нації. У наших руках її доля. Тож зробімо все, від нас із вами залежне!
Я така ж, як і ви, молода людина, студентка. Усе, що залежить від мене зараз, – наполегливо та старанно вчитися. Адже обдарована та освічена молодь може привести свою країну до нових вершин. Я люблю свою країну, я переживаю всі її злети і падіння разом з усім народом. І в ці часи, досить для нас важкі, я також хочу підтримати її. Усі думки та почуття я виклала на папері, пишучи цей вірш:
Дай, Боже, Україні Україну!
Дай, Боже, їй піднятися з руїн
І вистоять у такі складні хвилини.
Дай сили й волі ти моїй країні!
Ми всі ж бо знаєм – кращої нема
Держави в світі за Вкраїну рідну.
Лиш тут мені наймиліша весна,
І тут живуть-співають люди-квіти.
Ми народилися й зросли на цій землі.
Вона нам стала наче рідна мати.
І в ці години, темні та сумні,
Негоже нам в біді її лишати.
Я знаю точно: в наших все руках,
І ми зумієм вивести з руїни
Свою країну. Хай поможе Бог, –
І заспіває ненька-Україна!
І буде знову радісна весна,
І заспівають знову люди-квіти.
І пісня ще поллється голосна
По всіх просторах, по усьому світу!
Нехай цей вірш і не найдосконаліший, але в ньому відображені всі мої думки, почуття, душевні пориви. А це, я вважаю, найголовніше.
Важливою в наш час є віра: у Бога, у власні сили і чиїсь можливості. Але ми маємо не тільки вірити, ми ще й повинні діяти, докладати зусиль, щоб досягти мети.
Тож хочу звернутися до всієї молоді України. Друзі, любіть і бережіть свою Батьківщину, цінуйте та поважайте мову свого народу, шануйте батьків своїх і не давайте здолати себе нікому і ніколи. Будьте сильними і вірте лише у найкраще, бо мета у нас з вами одна – Україна свята, нездоланна ніким і ніколи!
Кононович Андрій – 32 гр. (соціально-гуманітарний факультет)
Теплі мамині руки
Мы будем вечно прославлять
Ту женщину, чье имя – Мать.
Муса Джаміль
Відчуття батьківського даху, його тепла – це природна потреба людини. Той, хто забуває батьківський поріг, залишається людиною без минулого, без родоводу; таких людей нині називають манкуртами.
Відчуття рідної домівки з’являється в дитинстві і міцнішає рік від року. Звичайно, насамперед воно пов’язане з мамою. Маленькими і беззахисними ми приходимо в цей світ і відразу занурюємося в тепло материнської любові й турботи, чуємо її лагідний голос, що співає над нашими ліжечками. Ти віриш, що мамин поцілунок залікує розбите коліно, ти знаєш, до кого бігти по захист. З усього цього складається дитяча пам'ять, відчуття рідного берега нидитинства. У материнському погляді ти ніколи не побачиш фальші і хитрощів, він завжди випромінює щедрість, доброту, щирість. Очі матері начебто бачать тебе наскрізь, заглядають у душу, і тоді ти відчуваєш особливу близькість з нею. Кожна клітинка твого тіла відчуває: це моя мама! І нічого дорожчого від цього відчуття немає в світі.
Моя мама для мене і всієї моєї родини є найкращою. Головне у мамі – це те, що вона завжди, як я тепер розумію, рахувалася з особливостями наших характерів, ніколи не намагалася зламати, підкорити, принизити. Мати дає нам зрозуміти, для чого ми в цьому світі, і допомагає нам вибрати свій шлях у житті. Вона виховує в нас почуття любові, співчуття, доброти до кожного елемента цього безцінного світу, в який ми входимо, тримаючи за руку свою мамусю.
Роль матері в житті суспільства загалом має соціальний характер. Майбутній громадянин перші знання про добро і зло, про те, «що добре і що погано», про відповідальне ставлення до всього одержить від матері. Матері створюють фундамент особистості, вони люблять нас за те, що ми є, тому для кожного з нас мама – це стимул стати кращим, розумнішим, добрішим, робити все так, щоб вона пишалася своїми дітьми.
Авдієнко Максим –51-а гр. (Інститут філології та соціальних комунікацій)
Хто він – справжній друг?
Коли живеш один з проблемами життя,
Коли упав і сил нема піднятись знову,
Пульсуючим болем питання проліта:
Невже один? Невже нема нікого?
А потім згадую своїх товаришів,
З якими я пройшов вогонь і воду,
З якими випивав в лиху погоду.
У той веселий і не дуже час
Я був готовий на усе заради дружби:
Бувало так, що і дівчині брехав,
Порушував статут своєї служби
І за чужі борги вночі пахав…
Було так треба! Все заради дружби!..
Та час іде, і дружба, мов троянда,
Повільно розсипає пелюстки.
Один за одним друзі відпадають…
А як же клятви? Дружба назавжди?
Невже в житті завжди ось так буває
І нас, як ті опалі пелюстки,
Пориви вітру жорстоко розкидають
По нашому дорослому житті…
Та час іде – емоції вщухають,
І розум з серцем у роботі знов…
Час прокидатися – реальний світ чекає,
І вічні тільки Бог, надія та любов…
Але тепер, пізнавши цей світанок,
Реальний та жорстокий білий світ,
Я зрозумів! Найкращий друг – це мама,
І цим розставив крапочки над «і».
І неважливо, що продумають про мене,
Що обізвуть мене мамусиним синком.
Любов матусі – вічна та велика –
Мене оберігає знов і знов.
Для мене мама буде вірним другом,
Протягне руку в скруті та біді,
І щоб зі мною не трапилось – я знаю:
Лише вона не зрадить у житті.
І зрозуміє, і підтримає, як завжди,
Й насварить, і похвалить мене знов.
І нічого для себе не попросить
Велика й вірна мамина любов…
