Цікаво, повчально, лірично…
Осіння пора все далі продовжує нагадувати нам про те, що невдовзі прийдуть часи холодів та хурделиць. Зимні вітри, зів’яле листя, часті дощі… Це чимось нагадує душевний стан тих, хто через причину фізичних вад не може жити разом із нами повноцінно і радіти життю так, як радіють звичайні люди. Але знайшлися ті, що насмілилися поселити в серцях цих людей промінці літнього сонця.
Вже не один візит наніс саме таким людям і подарував не одну «опору», а разом з тим підтримку, гарний настрій та бажання далі жити, Степан Герилів – головний редактор студентської газети БДПУ «Університетське слово», журналіст за фахом, добродій за покликанням.
Нещодавно, після чергового надісланого звіту до Америки, з іншого материка планети на ел. пошту Степана Миколайовича «прилетів» невеличкий лист, в якому Ксенія Гапій – американка українського походження, висловила свою щиру подяку за добрі справи, які б не змогли відбутися без допомоги тутешнього благодійника. Пані Ксеня – завідувачка канцелярією церкви святого Івана Хрестителя міста Нюарку (США), саме цієї церкви, отці та парафіяни якої вислали з її непосильною допомогою (і далі висилатимуть) до Бердянська інвалідні візки та ходунки, які невдовзі пан Степан від імені американських благодійників вручає тим, кому вони конче потрібні… В своєму листі пані Ксеня повідала одну, дуже цікаву та повчальну історію, яку з її дозволу мені б хотілося донести до вас:
«Якось я з моїм чоловіком Ігорем стояла коло входу до «підземки» в місті Кіото (Японія). Нам було тяжко розібратися в тамтешніх лініях метрополітену через те, що більшість назв було написано японською мовою. Через деякий час, помітивши наші розгублені та стривожені обличчя, до нас підійшла молода жінка, її звали Наоко, вона розуміла англійську мову і щиро запропонувала свою допомогу.
Разом з нами вона дісталася потрібної нам станції і провела нас до автобусної зупинки, де ми попрощалися. Але не встигли ми дочекатися транспорту, як вона повернулася в компанії своєї матусі і запропонувала нам взяти участь у приватній чайній церемонії та відвідати цікаву виставку в музеї кімоно.І так ми провели з ними майже цілий день. Спілкувалися з дочкою, посміхалися до мами (бо ні ми її ні вона нас не розуміли). Коли ми попрощалися, я запитала, чому вони про нас, незнайомих людей, так піклувалися і присвятили нам майже цілий день? На що Наоко відповіла: «Кілька місяців назад я вийшла заміж і зі своїм чоловіком вирушила у весільну подорож до Австралії, де зовсім незнайомі нам люди взяли нас під свою опіку і дуже нам допомогли. Ми вже, напевно, ніколи їх не зустрінемо, отже, в такий спосіб, ми виказуємо нашу вдячність вам. І просимо, щоб ви зі своєї сторони простягли руку ще комусь і в цей спосіб ЛЮДСЬКЕ КОЛО ДОБРОТИ НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАНЕ КРУТИТСЯ !» Зізнаюся вам, що ця невеличка пригода залишила свій вагомий слід в моєму серці, котрий ніколи не зникне. Мені важко передати свої почуття та подив, коли незнайомі люди з іншої країни віднеслися до нас з такою добротою…».
…І кожен з нас може долучитися до цього одвічного «кола доброти», долучитися своїм серцем, своїми вчинками, своєю молодою енергією, щоби воно крутилося набагато швидше!
Пам’ятайте, зроблене вами добро обов’язково повернеться…
Олександр Степаненко
