Імідж БДПУ, або як бентежне та воєнне теперішнє обійшло мирне минуле

«Дім розділений навпіл – не вистоїть під час бурі»
Авраам Лінкольн

Це короткий роздум на тему, як наш університет зростав в очах студентки. Тут ви не знайдете наукового викладу, тут все йде від душі та серця в своєму первісному вигляді (ну майже).

Хтось може зауважити, що оцінка університету студенткою, яка там навчається, не може бути об’єктивною. Що ж, може й так, але перш ніж перейти до безпосередніх років мого навчання тут, повернемось до періоду, коли я навіть не думала про це.

Шкільні роки. Мабуть, кожен хоч раз від когось чув таку фразу: «У Бердянську або в пєд, або в мєд». От саме так і представляли свої перспективи навчання в Запорізькій області вступники. Тобто, коротко і відверто кажучи, БДПУ не сприймався (а у деяких і зараз не сприймається) як престижний університет. Дехто думає, що в нашому ЗВО дуже мало спеціальностей і всі вони зводяться до вчительських. Коли починаєш перераховувати широкий спектр спеціальностей, наявних у БДПУ, – у людей шок. Чому це так, достеменно не відомо.

Моє покоління на профорієнтацію від БДПУ дивилось звисока. Незважаючи на те, що він знаходиться в курортному місті, учні не вважали це місто гідним уваги. Усі хотіли поїхати якнайдалі, бо якщо ти вчишся десь у Києві, Дніпрі, Львові, то ти автоматично отримуєш статус крутого студента та великого науковця (але в житті бувають такі випадки, коли і Київ не допомагає). Коротко кажучи, БДПУ не вселяв довіри за якістю освіти, бо як такий маленький університет може змагатися з «гігантами вітчизняної науки»?!

Я особисто не бачила себе тут, а хотіла пов’язати своє життя з театральним факультетом від КНУКІМ (Примітка майбутнім вступникам: перш ніж кудись хотіти, уважно чЕкайте інформацію про цей заклад). Мене, дякувати Богу, відпустила ця думка, тому, зібравши докупи всі свої навички та бажання, я обрала те, що зможу потягнути і що буде мені цікаво – журналістика. Прорахувавши всі плюси розташування БДПУ та розпитавши знайомих, які там навчаються та працюють, про все, що мене цікавило, я зрозуміла – не такий він уже недостойний, як нам завжди думалось.

Опинившись тут, я з часом зрозуміла, що це моє місце. Я не відчуваю себе тут дискомфортно, не відчуваю ворожості та негативної енергетики з боку людей, які мене тут оточують. Я отримую багаж знань, який мені якісно викладають. І головне – тут завжди готові допомогти. Дізнаючись про те, який рівень посідає БДПУ в Україні, та про всі його здобутки, мене навіть гордість бере за те, що я тут навчаюсь, що я є його, хоч і маленькою, але частинкою.

Період повномасштабної війни. Цей страшний період для всієї країни став початком відліку чогось нового та невідомого, здебільшого це період втрат. Можливо, прозвучить надто поетично, але зараз наш університет нагадує мені душу без тіла. От є душа – студенти, викладачі, інші працівники, – але зараз вона відірвана від свого законного тіла – стін університету. Наче й всі згуртовані, підтримують одне одного, знайшли прихисток – та щось все одно не так; у нас на деякий час відібрали те місце сили, яке заряджало кожного і яке існує завдяки кожному, хто його відвідував. Та, попри це, «завдяки» війні, наша університетська родина вважається однією з найстійкіших. Мужність та готовність боротися за майбутнє студентів, колективу, університету загалом ціною безпеки вражають усіх, хто бере інтерв’ю у керівництва, бачить звіти та рейтинги на різноманітних платформах та в соцмережах. Ми стали прикладом того, як можна знову почати повноцінно функціонувати, навіть знаходячись десь далеко «у приймах». На мою думку, не кожен університет, опинившись у такій ситуації, віддано взявся б за нову вступну кампанію, накопичення матеріально-технічної бази, підтримку не тільки своїх, а й усіх, хто цього потребує.

Звісно, є ті, хто, зважаючи на теперішнє положення БДПУ, не хоче пов’язувати з ним своє життя (бо що то за університет без стін, до якого навіть на екскурсію не сходиш, щоб фото в інстаграм зробити). Та стіни і корпуси – це лише матеріальний фундамент, який можна знову створити, якщо докласти зусиль; вони також важливі для повноти картини, і це не обговорюється, це так звана візуальна складова іміджу кожної установи.

А от дух, історію, велич, ім’я університету творять саме його колектив та студентство: це вони роблять так, щоб стіни були найкрасивішими в Україні, це вони своїми знаннями та працею виводять «стіни» у списки різноманітних досягнень порівняно з іншими ЗВО країни і не тільки, це вони роблять усе для того, аби про ці«стіни» не забували і говорили, допомагали їм.

Був час, коли саме будівля та територіальне розташування працювали на імідж університету, приваблюючи вступників. Тепер життя показало, що імідж створюють саме люди, і підтримувати, зміцнювати його можна, знаходячись навіть за сотні кілометрів.
Життя продовжується. Я щиро вірю, що і життя нашого БДПУ буде продовжуватись ще дуже багато років, і майбутні покоління будуть святкувати ювілеї з дня його започаткування в умовах, які йтимуть в ногу з часом; минуле залишиться тільки в музеях, а про Бердянський Хоґвортс та його нелегку історію напишуть книгу, і буде вона не менш популярною, бо міститиме поради, як екіпажу, що втратив корабель, не тільки залишатись на плаву, а ще й розвиватися з новою силою.

Наприкінці хочеться додати: усі, хто вірив і вірить у БДПУ, ті залишились із ним, і це люди, які реально полюбили цей університет та прикипіли до нього всім серцем. Віра в цьому житті – це основне, бо якщо колектив вірить у свою справу, то і люди повірять.
Непогана вийшла історія. Можливо, трішки затягнута, але чому б не скористатися можливістю та не прочитати щось довше, ніж пост у інстаграм. А ще хотілося б, щоб інші студенти, викладачі, поділилися своїми історіями про те, яким для них був і яким став БДПУ.

Напрягло Вікторія,
здобувачка вищої освіти


Поділитися:

  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Print