Мільйони людей, які загинули в 1932–1933 роках голодною смертю, не могли безслідно розчинитися в часі і просторі. Про них пам’ятають! Пам’ятають ті, хто вижив, – їх діти та онуки.
Про жахливі події цих років із розповідей дідуся знає і асистентка кафедри психології факультету психолого-педагогічної освіти та мистецтв Вікторія Федорик. Разом зі своїм сином та студентками кураторської групи, Оленою Білою та Ілоною Чемерис, 28 листопада, вшановуючи пам’ять загиблих, вони поклали квіти до пам’ятника Жертвам голодомору.
Голодомору сльози і могили…
І перед ними ми в боргу завжди
За тих, що крихти хліба не доїли
І не допили чистої води.
Земля, як цвіт,
Земля, як страх,
Земля, як морг…
Голодомор, Голодомор, Голодомор.
Ще душі є порожні, як руїни,
Які в житті не дихали добром,
Що віддали в офіру Україну
І, як раба, страждальний мій народ.
Але зернина, що у полі скресла,
Надією і вірою зросла.
І Україна, як народ, воскресла,
І наша віща доля ожила.
Ісус Христос у заповітну пору
Зніс на Голгофу непокори хрест…
Та не погасне біль Голодомору
І свята наша пам’ять не помре.
(Вірш Б. Демкова «Біль голодомору»)
