Я ніколи не забуду, як це все почалося. Вибух. Страх. Ноги, що тремтять. І серце, що б’ється так сильно, що ось-ось вистрибне через рот та втече у невідомому напрямку. Вже не знаю, виною тому страх чи несподіване різке пробудження, але я примудрилася зомліти.
Перше, що я бачу після пробудження – мамині руки, які вмивають мене холодною водою. Вона тремтячим голосом говорила «Соня, Соня, скажи щось, Господи, ну не можна так реагувати на все…». Мені знадобилося багато зусиль, щоб впоратися зі своєю головою, що ніяк не хотіла підкорятися хребту і рівно стояти. Наступне, що я сказала, було: «Мам, ти уявляєш, мені здалося, що війна почалася». Я безглуздо посміхнулася, радіючи про себе, що це було лише в голові. Мама подивилася мені в очі і затримала погляд лише на кілька секунд, а потім сказала «Тобі не здалося». Після цього я зомліла вдруге.
Війна – це страшно. Але ти не усвідомлюєш цього до кінця, поки це не трапиться з тобою особисто. Десь я чула такий вислів: «Ти не боявся, бо тебе ще не лякали». І я відчула це на собі повністю. В школі ми проходили різні війни по історії, а дідусь розповідав, як вони жили у Другу Світову Війну. Але це все були лише слова. Ти розумієш страх від вибухів тільки коли відчуєш це.
Не скажу, що ця війна для України настала раптово. Розмови про військові дії з боку рф були вже з грудня 2021 року, але всі наші найстрашніші думки втілилися в реальність лише 24 лютого 2022 року. Цього дня перевернулося життя кожного українця з ніг на голову. Всі наші проблеми в мить стали зовсім неважливими. Виявилося, що для щастя вистачить і того, що твої рідні в безпеці, міста не бомблять, а в магазинах є хліб та молоко.
Pinchme, please, I wanttowakeup
І це життя, як уві сні:
Ти ніби є, а ніби ні.
Все сіре, мляве, сонце сяє,
Анархія, але життя триває.
Твоя відповідь це “за”,
Проти? А так ніззя.
Твоє лице – печаль і смуток
Сміх? Розрахунок – вісім суток.
Не ми такі, таке життя,
Але це смерть без вороття.
Хвилююсь я, хвилює море,
І труни їздять мов актори,
Але чекає їх не Оскар, а земля,
Що не віддасть їх більше богу Ра.
Ми живемо у лютому, тому що ще спимо,
Немає в нас майбутнього цього:
Автоматні черги, м’який знак,
Вибухи, блокпост і зібраний рюкзак.
Pinchme, please, I wanttowakeup…
Софія Нікітіна
Моя Україна
Це небо хіба позабудеш?
Цю землю хіба ти розлюбиш?
Чи можна, скажіть, не любити
Вкраїну вишневу мою?
Степи золотаві широкі,
Величні Карпати високі….
За рідну мою Батьківщину
Що маю, усе віддаю.
Тут мами луна колискова,
Тут мова буя барвінкові,
На серці тепліше від згадки
Про диво-країну мою.
Люблю я простори безкраї,
Червону калину у гаї,
Про доленьку для України
Я кожної днини молю.
Марічка Шиманович
Мені для щастя більшого й не треба…
Мені для щастя більшого й не треба:
обійми мами, довгі балачки.
Орда ворожа не кроїла б небо,
то я була б щаслива залюбки.
Якби була можливість повернутись
і з татом поділитися усім.
В бердянський затишок тихенько загорнутись.
Приїхати не в гості – назовсім.
Побачити всіх друзів у кав’ярні,
і на Приморці влаштувать пікнік.
Нехай загинуть вороги примарні,
нехай би “руський мир” зі світу зник.
Війна відкрила очі нам і вуха
і показала, щастя поруч, тут.
Я знаю – скоро стихне завірюха
й в землі вкраїнській орки пропадуть.
*****
Давно піднялось вже пекельне сонце,
розквітло поле, проросла трава.
Але я почуваюсь незнайомцем
немов в тумані мо́я голова.
Я у безпеці – не стріляють з градів
і літаків військових тут нема.
Лише лоза чужинських виноградів
та у душі лютуюча зима.
Тут люди добрі, щирі і привітні,
тут є можливості на кращеє життя.
Але думки мої все в тому квітні,
коли поїхала шукати “укриття”.
Нехай і краще, і безпечніше, й зручніше
і я тут бачу тільки мир над головою.
На Батьківщині й серця стук гучніше
і почуваю я себе живою.
Тому як тільки пекло це скінчиться –
Я повернусь додому, в Україну.
І щастям моє серце заіскриться.
Чекаємо дуже ми на цю годину.
Дарина Тестова
Встань, Країно
В лабіринті думок, в павутинні шляхів загубилася.
Серед болю і сліз у полоні страхів опинилася.
Хтось скажіть, що нема, що усе це жахіття скінчилося,
Що учора вже заново з попелу все відродилося.
Встань, Країно, з колін! Доки будеш терпіти зневолення?
Скільки будеш прощати знущання, свавілля й “оголення”?
Нащо віриш брехні й потураєш чужим задоволенням?
Піднімись і живи, як нащадок князів добротворення!
*****
У відлунні думок чутно спів тихий так і не скорених,
Кличе гомін той жити у гідності нас, уже зморених,
Відродитись у волі, колись на рабів перетворених,
І загоїти шрами від ран, лиш словами знеболених.
09.12.2018
*****
сонце сідало,
мрії згасали,
віра ледь жевріла…
темрява…
ранку чекали,
тихо волали,
мляво молилися…
плакали…
в небо вдивлялися,
ще сподівалися,
мали надію…
журилися…
очі відкрили,
щиро раділи,
Богу молилися…
дякували…
Леся Мороз-Рекотова
06.11.2020
