Керівник «Золотого гомону» Олена Бузова: «Найголовніше – те, що студенти заряджають молодістю та радістю»

У п’ятницю, 26 травня, свій ювілей святкуватиме кандидат педагогічних наук, доцент кафедри музичного виховання, керівник народного фольклорного ансамблю «Золотий гомін» Олена Бузова. Вона вже майже 30 років працює зі студентами нашого університету, які відгукуються про неї, як про дуже цікаву, творчу та яскраву особистість. Для колег вона є справжнім майстром своєї справи та людиною, на яку завжди можна покластися. Тому ми вирішили дізнатися, у чому Олена Дмитрівна вбачає секрет свого успіху та як збирається святкувати День народження.

Бузова О.Д.

– Олено Дмитрівно, ще з дитинства Ви займалися музикою, відвідували танцювальний гурток. А чому взагалі виникло таке тяжіння до мистецтва?

–   Воно виникло ще у дитинстві. У мене дуже гарно співали батьки та родичі. У нас в сім’ї є навіть видатне тріо бандуристів, які були відомі і в Києві, і за кордоном. Тому, як продовження розвиваючого інтересу, стали згодом музична та танцювальна школи. А потім вже виникла мрія вступити до інституту на музичну кафедру.

– У Вас було досить насичене дитинство. А які найяскравіші спогади з нього?

– Вони пов’язані з викладачами музичної школи, які були дуже високого рівня. Згадую свого викладача з вокалу, яка на великі свята робила вечори романсу. У моїй пам’яті вимальовується її гарна сукня, зачіска та прекрасне виконання романсів. Після таких вечорів хотілося так само працювати і жити в музиці, красі та творчості.

Рисунок12

– Вищу освіту Ви отримували в місті Кіровограді. Які у Вас найяскравіші спогади вже зі студентського життя?

– Коли ми вступили із моєю подругою, теж Оленою, до інституту, після дуже серйозного відбору абітурієнтів, ми потрапили до студентської народної капели. Цей період був наповнений яскравими враженнями, але в комплексі з кропіткою роботою – адже репетиції були дуже насиченими, по 3–4 години. Перш за все, нас вчили працювати, розуміти музику та виховували вподобання. Потім вже були і концертні поїздки. Часто ми і відпочивали також разом з колективом. Наше особисте життя не було відокремлене від студентського – це все малювалося однією палітрою.

– Чому Ви обрали для себе саме народну творчість?

– Взагалі, під час навчання в Кіровограді, більше був акцент на класичну музику і на музику школи, бо ми випускалися викладачами співів. У той час не дуже вивчали українську музику у широкому загалі. Але поштовх був тоді, коли я прийшла на роботу до університету у 1988 році в один рік з Романом Івановичем Дзвінкою, який започаткував «Хуртовину». Він запрошував мене на концерти поспівати. Я тоді побачила, наскільки різножанрова та гарна українська музика. Навчаючись в аспірантурі, я дуже любила ходити на репетиції до видатного диригента, діяча української культури Авдієвського. Там вже більш різносторонньо і глибше почула українську музику, пісню. Тоді я зрозуміла, наскільки важливо впроваджувати її вивчення в нашу освіту.

Я згадую, як одразу після проголошення української незалежності, ми їздили колядувати з «Хуртовиною». Колядували ми на щойно створеному Майдані Незалежності, в Міністерстві культури, а ввечері нас запросили показати наші обрядові пісні перед делегаціями Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини. Тоді це викликало дуже бурхливу радість та яскраве враження у зарубіжних гостей. Так народна творчість мене помалу й затягнула.

Як виникла ідея створення «Золотого гомону»?

– Коли Вікторія Анатоліївна Зарва була на конференції у Ніжині, її дуже вразив виступ хору Чернігівського університету, де були студенти з усіх факультетів, проте переважна більшість – філологи, а не музиканти. Їй дуже сподобалось, коли ректор вийшов та співав зі своїми студентами. Після цього Вікторія Анатоліївна запропонувала мені створити на «філфаці» колектив. Спочатку це було важко, тому що студенти не мають музичної освіти, але, як кажуть, терпіння та труд все перетруть.

y_65f7e4f9 перший склад золотого гомону 2012 р.

– А чому ансамбль вирішили створити саме на філологічному факультеті?

–  А філологи завжди різнилися тим, що вони дуже талановиті – і танцюють, і співають. А іноді вони приходять вже з багажем знань та вмінь. Наприклад, в мене зараз в колективі є дівчата, які закінчили музичну школу.

– А студенти з інших факультетів також можуть приходити до Вас у колектив?

– Так. Не дивлячись на те, що наш колектив називається народним фольклорним ансамблем «Золотий гомін» факультету філології та соціальних комунікацій, в його складі є студенти-музиканти, історики, які попросилися через те, що їм подобається наш репертуар, костюми та часті гастролі.

– У Вас, напевно, було дуже багато виступів та гастролей. Які стали найяскравішими?

– Всі концерти – яскраві і запам’ятовуються, особливо виїзні. У нас в репертуарі є і українські, і болгарські, і грецькі, і російські пісні, на майбутнє плануємо вивчити ще й польські. Вже традиційно у Маріуполі раз на два роки проводиться Міжнародний фестиваль грецької пісні імені Тамари Каци – названий на честь співачки із Маріуполя, яка була відома і в Греції також. Цей фестиваль професійно нелегкий, бо приїжджають дуже співочі греки з Грузії, та з різних кутків України – мапа дуже широка. Коли ми приїхали вперше, то отримали спецпремію, а у цьому році – зайняли третє місце. Нас вже знають і хвалять за те, що ансамбль має гарний рівень, адже під час виступів ми вкрапляємо елементи грецьких танців.

6P2A1069 DPP_00051

– А чи гастролювали Ви за кордоном?

– Поки що ні, бо це фінансово важко. Проте ми плануємо поїхати до Болгарії, куди нас уже запрошують не перший раз.

– А Ви особисто багато подорожували?

– Під час відпустки я їздила відпочивати та знайомитись з іншою культурою у Польщу, Німеччину та Чехію.

– А щодо Бердянська, які тут найулюбленіші місця?

– Звісно, це коса, набережна, сквер Пушкіна… Але у Бердянську не можна любити якесь одне місце, адже це таке сонячне гарне місто, що дуже складно щось виокремлювати.

– Ви дуже творча людина, а про таких людей кажуть, що вони досить своєрідні. Чи вважаєте Ви, що у Вас також є якісь особливості? І чи впливають вони на Ваш характер та відносини з іншими людьми?

– У мене є така особливість, що якщо я берусь за якусь справу – то це вже цілком і повністю. Творчість, звісно, гарно виглядає зі сцени, але, перш за все, це важка праця. Дуже приємно, коли після закінчення концерту до тебе підходять подякувати та говорять компліменти. Тому в мене є така риса, що якщо мені треба щось робити, я не слідкую за часом. Я можу займатися так наполегливо, що студенти аж стогнуть (сміється) – навіть по 4 години, і так кожного дня. Іноді я навіть забуваю, що мені треба бігти додому, готувати їсти чи ще щось робити.

– Ви кажете про те, що студенти стогнуть під час репетицій, але після спілкування з деякими Вашими учнями я зрозуміла, що вони до Вас тягнуться і захоплюються Вами. Як Ви вважаєте, що саме приваблює та притягує їх до Вас?

– Може, їх вражає, що така немолода жінка сидить годинами на роботі і не біжить додому (сміється). Я вважаю, що колектив у нас дуже здружився – ми разом і працюємо, і відпочиваємо. Так, наприклад, наприкінці навчального року ми виїжджаємо на косу на шашлики, де також купаємося, засмагаємо, граємо у волейбол, футбол.

Я сама згадую своє студентство і говорю про те, що можна відсидіти на парах і піти додому, а можна ще й цікаво провести час. І, найголовніше, що це привчає до роботи. Все те, що ви візьмете в університеті – знадобиться у подальшому житті. Молодим людям, можливо, ще подобається приємне відчуття перемоги після насиченої важкої праці та гарного виступу. Молодь любить активне життя, яке йде в круговерті – тут тобі заняття, потім репетиція, а там вже треба бігти прасувати вишиванки перед виступом. Тому, можливо, й тягнуться через те, що у моєму ансамблі вони мають можливість отримати цей досвід та емоції.

– Чи є у Вас якесь хобі, захоплення, про яке ніхто не знає?

– Я дуже люблю читати та дивитися кіно у ретроспективі. До речі, коли ще навчалася в інституті, у нас у бібліотеці був кіноклуб, куди було доволі важко потрапити. Ми тоді вперше побачили фільми Тарковського, зарубіжні фільми. Наприклад, дуже цікавим був «Бал», де поєднувались танець, музика і міміка. Ми отримували мистецтвознавчу інформацію, яка нам потім допомагала проводити гарні вечори, а згодом я почала використовувати її ще й під час лекцій. Я тому завжди і кажу студентам, що ті знання та навички, яких ви набудете у студентські роки, будете витягувати з поличок упродовж життя.

– А яка у Вас улюблена книга?

– Я дуже люблю Ремарка. У період з 10 класу і до початку навчання в інституті я перечитала майже всі його твори.

DPP_00065

Що Ви вважаєте своєю найбільшою перемогою у житті?

– Якщо говорити про перемогу як людини, то це народження дочки та онука. Якщо про перемогу в роботі, то це захист кандидатської дисертації, а також те, що ми за дуже короткий термін, за 2,5 роки, змогли з ансамблем здобути звання народного.

– Ваша дочка з онуком живуть за кордоном, у Нью-Йорку. Чи часто Ви бачитесь і як вдається долати кілометри?

– Вони проживають там ще недовгий термін – тільки два з половиною роки. Онук в мене ще маленький, тому я його ще навіть не тримала на руках, хоча й дуже хочеться. Радує те, що є гарне технічне забезпечення, яке дозволяє спілкуватися хоч кожного дня.

– Без чого Ви не уявляєте своє життя?

– Звісно, без улюбленої роботи. Бо іноді наприкінці відпустки вже тягне щось робити, і я починаю підбирати репертуар на майбутнє. Також дуже хочеться, щоб дочка була поруч. Сподіваюсь, що пізніше так і буде.

– Ваші колеги кажуть, що у Вас великий саквояж життєвих історій. Якою б Ви хотіли поділитися з нашими читачами?

– Так, їх дійсно дуже багато, адже життя досить насичене. Хочу розповісти про любов до міста та до університету. У мене був такий випадок, що після захисту в аспірантурі, мені запропонували залишитися в НПУ ім. Драгоманова. Я спочатку погодилася, тому що все-таки це столичний ВНЗ та столичне життя. Але потім я приїхала додому в Бердянськ, і ми вийшли на море ввечері. У цьому місті були мої подруги, колеги, свій клас… Тому я подумала й вирішила – нащо мені той Київ? (сміється) Буду в рідному Бердянську. Іноді мені мама дзвонить і питає, коли я приїду додому, на що я відповідаю, що мій дім – це вже Бердянськ.

– І не пошкодували про це рішення?

– Ні, жодного разу. Бо тут сонце, посмішки, давні друзі, улюблена робота та улюблена справа.

– Чого Вас вчить молоде покоління?

– Іноді я можу прийти на репетицію з поганим настроєм. А мої студенти вчать тому, що треба це залишати на другому плані. Коли діти заходять до тебе, посміхаються, то розумієш, що молодість – дуже гарний час, і сам молодієш. Мені подобається те, що сучасне покоління дуже легко сприймає деякі речі. Також я милуюся новими взаємовідносинами, зараз молоді люди більш відкриті, ніж раніше.

Я вперше на філфаці зіткнулася з тим, що студенти відмовляються виконувати композицію, якщо вона їм не подобається. І треба готувати на репетицію не одну, а три-чотири пісні, щоб вони могли обрати. Найголовніше – це те, що студенти заряджають молодістю та радістю. Вони надихають на те, що хочеться щось робити. І з мого боку також виникає бажання їх кудись вивезти, побільше показати. Окрім концертів, я намагаюся їм спланувати екскурсії. Тому однією із наших задумок та мрій є поїздка за кордон.

– Олено Дмитрівно, у Вас скоро ювілей. Як Ви збираєтесь його святкувати?

– Перш за все, знову-таки на роботі – з колегами та зі студентами своїми. Вже можу сказати з упевненістю, що це «мої» студенти. І, звісно, у колі друзів та родичів.

Ірина Дєдушева,
студентка-журналістка


Поділитися:

  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Print