Продовження…
Про життя здобувачів вищої освіти в гуртожитку під час війни, окупацію університету, вступну кампанію, перспективи і «стриманий оптимізм»
Чи всі здобувачі вищої освіти встигли виїхати з гуртожитку до окупації міста?
Студентський гуртожиток із початку календарного року був напівзаповнений. Оскільки після зимових канікул розпочалося дистанційне навчання, в гуртожитку перебували не всі 320 осіб, зареєстрованих за паспортними даними. Після початку війни ми наполягали, щоб здобувачі вищої освіти поверталися до батьків, до місць свого постійного проживання, поки була можливість вільно виїхати. Тим не менш у нас є студенти-сироти, а також ті, чиї батьки знаходилися на окупованих територіях ще з 2014–2015 років. Так, у березні близько 50 здобувачів вищої освіти (переважно цих категорій) мешкали в гуртожитку.
Як керівництво університету надавало допомогу тим, хто залишився?
Життя в окупації погіршувалося з кожним днем. Не було завозу продуктів харчування, готівки, можливості зняти з картки гроші чи розрахуватися нею в магазині, стабільного інтернет-зв’язку. На той момент ми відчували, що здобувачі вищої освіти потерпають від цих проблем. Ректорат, деканати й викладачі взяли під опіку здобувачів, які мешкали в гуртожитку, та намагалися забезпечити їх продовольчими товарами: приносили консервацію, домашні страви. Це все тривало до 24 березня – своєрідного рубікону й у війні, і в нашому університеті.
Нагадаю, що 24 березня була здійснена атака ЗСУ по позиціях окупантів у нашому Бердянському морському порту, найближча будівля біля якого – саме наш гуртожиток. Хвилин через 20 після вибухів до мене зателефонував комендант гуртожитку Володимир Столярчук з інформацією про те, що 15–20 озброєних російських військових зайшли на територію. На той час ми також давали прихисток маріупольським колегам, які були евакуйовані зі свого міста, й загальна кількість мешканців становила близько 70–80 осіб. Окупанти зібрали всіх в актовій залі, перевірили гаджети, а в самому приміщенні гуртожитку повибивали двері до студентських кімнат і провели обшук: шукали ймовірного навідника. Цього дня було прийнято рішення про переселення студентів до більш безпечних місць. Діти вимушені були взяти все необхідне та переселилися до викладачів і знайомих. Так, ми унеможливили для росіян проведення будь-яких дій стосовно нашого студентства.
Із 24 березня 2022 року в нашому гуртожитку немає мешканців, його фактично захопили російські військові. І хоча вони не перебувають там цілодобово, але контролюють його. Можу констатувати, що гуртожиток пограбований ущент. Це стосується й особистих речей наших здобувачів вищої освіти, зокрема цінних речей, й обладнання, яке належить університету. Сьогодні гуртожиток працює так: у першій половині доби комендант Володимир Петрович приходить до гуртожитку, і в цей час студенти можуть забрати свої речі чи те, що вціліло. Потім будівля закривається, але щоразу окупанти зривають замок, бо остерігаються, що звідти можуть вестися дії розвідувального характеру. Тобто гуртожиток знаходиться під контролем окупаційної влади. До університету здобувачі вищої освіти й викладачі не заходять, усі працюють дистанційно.
Минулого тижня в окупаційних ЗМІ опублікували інформацію про «створення» так званого Мелітопольського університету на базі існуючих закладів вищої освіти Мелітополя та Бердянська. Як ви це прокоментуєте?
Дійшли і до нас. Ми маємо приклади, коли окупаційна влада намагається поновити роботу дитячих садочків, закладів загальної середньої освіти, а сьогодні ми можемо констатувати, що є спроба «відновити» діяльність і закладів вищої освіти. Для мене дивно, що квазікерівник Запорізької області, який знаходиться територіально в Мелітополі, проголошує своє рішення про створення Мелітопольського державного університету. Одразу виникає декілька запитань. По-перше, якої держави? По-друге, як можна об’єднати аграрний, педагогічний профілі та деякі приватні заклади вищої освіти?
На сьогодні до БДПУ ще не приходили. Зрозуміло, що цей крок попереду. Якщо оприлюднили створення нового закладу, то прийдуть, як не сьогодні, так завтра. Я на оперативних нарадах і під час особистого спілкування кожному сказав, що це ваш вибір. Або ви працюєте в нашому університеті в незалежній Україні, або ні. Якщо вас змушують написати заяву про звільнення з БДПУ, пишіть. Ця заява юридично не дійсна: ви продовжуєте виконувати свої функціональні обов’язки дистанційно, і в законодавчому полі України залишаєтеся працівником БДПУ. Якщо ви написали заяву про те, що ви хочете працювати в новому університеті, то це для мене рубікон. Як тільки я юридично про це дізнаюся, із таким працівником будуть тимчасово призупинено трудові відносини, припинимо виплачувати заробітну платню, і для себе будемо вважати цього колегу колишнім.
Я особисто не вірю, що окупаційній владі потрібен університет на цій території. Їх цікавить бізнес, можливість збагачення або можливість роботи зі сплатою певного відсотку. Навіщо їм університет? Це не той напрям діяльності, який приносить кошти, навпаки, ця галузь потребує внесків, чималих грошей. Подивіться на заяви квазіректора щодо вступу в цьому році до Мелітопольського державного університету без екзаменів, відсутності контрактної форми навчання, можливості стипендії для всіх. А хто за це заплатить? Чи є в російської федерації така стаття видатків? Це ж інша територія, інша держава, інший бюджет.
Ми розуміємо, що той план, який був на початку в росії, провальний. За тиждень завоювати Україну, поставити лояльну владу, і хай собі живе, як Білорусь, – неможливо. Наш народ, наші збройні сили зламали ці наміри окупантів, і зараз розгортається новий сценарій. Тому зайвих грошей у росіян точно немає, як і основних, а вкладати в освіту, на мою думку, вони не будуть. І цей намір так і залишиться наміром, якщо він був узагалі.
Ви вірите в свій колектив?
Так, я вірю в колектив. Ми працюємо багато років разом : ми справжня університетська родина, а не просто колеги. Я часто говорю, що у мене фактично один запис у трудовій книжці. Я 1991 року прийшов до університету і працюю по сьогодні, усіх знаю особисто. Допускаю, що хтось може піти на співпрацю, адже це вибір кожного. Але я впевнений, що переважна більшість є вірною Україні та БДПУ. А університет поза межами України існувати не може. Це наш дух.
Мені неприємно засвідчувати, що деякий час наші керівники розглядали існування педагогічних університетів як другорядних. Увага приділялася саме професійним компетенціям майбутніх фахівців. Це дуже важливо. Коли приймаються законодавчі рішення про можливість працювати вчителем в школі особі, яка не має педагогічної освіти, коли фактично зменшується вага виховної роботи, це призводить до негативних результатів. Є молоді люди, які не знають, що таке Радянський Союз, вони фізично не могли жити в ті часи, ніколи не були в російській федерації, але завдяки її пропаганді, а відтак відсутності або програшу нашої роз’яснювальної роботи в цій царині, вони фактично підтримують окупаційну владу. А де ж тут місце вчителя, який не тільки викладає предмет, але й вчить бути патріотом своєї держави? Я думаю, що після нашої перемоги ці запитання потрібно ставити дуже чітко: виховувати любов до України при викладанні будь-якої дисципліни.
Стосовно оптимізації закладів вищої освіти. Якби не було університету в Бердянську, більше чи менше було б колаборантів? Я думаю, що більше. А це потрібно нам? Чи варто порівнювати гроші, які вкладає держава в підтримку таких університетів як ми, із тими втратами, які можуть бути внаслідок колаборації населення міста. Не співставно. Тому потрібно буде про це думати після перемоги і значно підвищувати роль і місце вчителя в суспільстві. Не можу не згадати слова Черчіля щодо культури, але вони так само стосуються й освіти: військові люди сьогодні – номер один у нашій державі. Але що вони захищають? Нашу культуру, нашу освіту, нашу націю. Якщо цього не буде, то що ми будемо захищати? Спалену землю? Але ж вона нікому не потрібна.
Коли зі мною спілкувалися окупанти, я говорив про те, що народ не буде їх підтримувати. Вони можуть захопити територію. Але ж росія має найбільшу територію в світі, там багато землі, яка не освоєна. Хто заважає їм освоїти власну землю та розвиватися? Напевно, невміння, небажання та незнання. Саме тому в ЗМІ ми бачимо, що представники бурятського народу не знають, що таке унітаз, та дивуються, що в наших селах є асфальт. У нас різні фізичні та духовні цінності.
Як Ви оцінюєте перспективи і ризики вступної кампанії цього року?
Вступна кампанія в державі буде дуже важкою. На законодавчому рівні є серйозні зміни щодо її проведення: основна, додаткова і спеціальна сесії проведення мультипредметного тесту. Для того, щоб цей тест здати, потрібно виїхати на підконтрольну територію. А ми бачимо на прикладі нашої області, і особливо Херсонської, що росіяни ставлять за мету нікого не випускати за межі окупованої території. Дещо раніше Президент держави проводив зустріч із керівництвом і студентством закладів вищої освіти України. На жаль, до цієї зустрічі фактично не були залучені представники таких закладів вищої освіти як ми, які знаходились в окупації і фактично перемістилися. Наприклад, Донбаський педагогічний університет мав змогу вивезти і матеріально-технічні цінності, і документи, і особові справи. Тобто був час. У нас цього часу не було, ми були захоплені на третю-четверту добу від початку війни.
Так от, повертаючись до цієї зустрічі, Президент України пообіцяв подумати і дав доручення міністру, щоб були внесені певні зміни до правил прийому, які б надавали можливість вступу для молоді з непідконтрольної території. Найближчим часом ми очікуємо цього рішення. І це дійсно дасть серйозний сигнал нашим вступникам про те, що Україна про них не забула і вони матимуть можливість вступити, зокрема на бюджетну форму навчання, до закладів вищої освіти нашої держави. Це дуже важливо.
Бердянський державний педагогічний університет буде проводити вступну кампанію. Ми розуміємо, що вступників у цьому році буде значно менше. Це стосується не тільки БДПУ, а навіть тих територій, які знаходяться на підконтрольній території, але в безпосередній близькості до лінії фронту. Наприклад, Запоріжжя сьогодні – напівпорожнє місто. Значна кількість молоді й дітей виїхали в центральну та західну частину нашої країни і закордон. А от університети, які знаходяться в центральній і західній частині держави, напевно, будуть мати можливість провести вдалу вступну кампанію. У них будуть інші проблеми, пов’язані з гуртожитками, житлом тощо. Але я впевнений, що ми впораємося. А після нашої перемоги, яку ми очікуємо і наближуємо з кожним днем, діти з наших територій, які вступили до закладів вищої освіти центральної і західної України, будуть мати змогу перевестися до нас разом із бюджетним місцем, чого не було в останні роки. Про це теж говорилося на згаданій зустрічі. Тому чекаємо рішення Міністерства освіти і науки, яке покращить можливість отримання вищої освіти для нашої молоді.
Як відбуватиметься освітній процес у новому навчальному році? І чи враховуєте Ви всі варіанти розвитку подій?
Думаю, що початок навчального року стосовно форми організації освітнього процесу не буде відрізнятися від того, який відбувається сьогодні. Поки йде війна, поки є вірогідність ракетного обстрілу з боку сусідньої держави, наше керівництво не дозволить нам робити очний освітній процес, щоб не наражати студентство і викладачів на небезпеку. Тому я гадаю, що розпочнемо ми дистанційно, і, як тільки буде підписано мирну угоду на наших умовах і мир запанує в нашій державі, тоді ми повернемося до очної форми освітнього процесу. Ще раз наголошую, що життя і здоров’я здобувача вищої освіти та викладача – першочергове наше завдання.
Ваш оптимізм і віра в перемогу надихають викладачів і студентів. Як Вам вдається зберігати спокій та не втрачати природне почуття гумору?
Незважаючи на те, що я за освітою інженер, а інженери – технічні люди, емоціями не керуються, я щиро вірю, що думка матеріальна, і це в мене йде зсередини. Я впевнений у нашій перемозі! І це не сліпа віра. Вона пов’язана з тією інформацією, яку я отримую з відкритих джерел, з інформацією від очільників Запорізької області, захисників, зокрема й наших колег, знайомих, які сьогодні захищають зі зброєю в руках нашу державу на фізичному та інформаційному фронті. Усе це дає мені підстави бути стриманим оптимістом.
Я щиро вірю, що ми переможемо. Не можу впевнено сказати, коли ми повернемося до Бердянська. Я хотів би, щоб це було влітку, але ми розуміємо, що тут багато чинників, насамперед це зброя, яку ми очікуємо, і навченість наших захисників володіти цією зброєю. Коли це відбудеться, я впевнений, що стратегія наших збройних сил буде відрізнятися від тієї, яка є у російських окупантів. У нашому пріоритеті захистити й повернути з максимальним збереженням міста і села. І коли достатня кількість зброї буде у наших військових, це буде відбуватися важко, але швидко.
Звісно, мене надихають не тільки позитивні новини, але й родина та університет. Коли я спостерігаю за плідною працею наших викладачів у таких складних умовах, то відчуваю гордість за своїх колег. Я бачу, як посилено працюють наші здобувачі вищої освіти, вони встигають не тільки вчитися, але й волонтерити, допомагати іншим. Я пишаюся своїм колективом!
Спілкувалася Зоряна Біловол
