Мій 2022 рік …

24 лютого…. Ця клята дата викарбована у пам’яті всіх українців назавжди…
Вже цілий рік переживання за своє власне життя та життя своїх рідних і близьких, за долю країни та майбутнє співвітчизників супроводжують нас. Все життя перевернулося з ніг на голову, застигло в очікуванні. Паралізувало мрії, зіпсувало плани. Розкидало багатьох по світу, виштовхнуло з рідних земель, позбавило осель, нормального цивілізованого життя…А декого позбавило й життя… Страшні події того ранку, безумовно, торкнулися й моїх неймовірних студентів групи 2Т та с2Т.

Група моя унікальна та різнопланова: в її складі є юні випускники шкіл та коледжів і навіть зовсім дорослі люди. Навчаються і батько з сином за однією партою.
Разом, нажаль, ми провели зовсім мало часу, десь два місяці. Встигли відсвяткувати дебют першокурсника, День фізичної культури, сходити в похід, провести майстер-клас. Було ще багато ідей і планів, бо мої студенти активні та креативні. Але почалася пандемія, а далі ще страшніше – війна…..
Це був справжній шок….
Деякі мої студенти одразу відправилися захищати Батьківщину…. Деякі з них потрапили в полон….
Дехто евакуювався, покинувши все…. Інші залишилися в окупації, кожного дня переживаючи страх та невідомість….
Завдяки Інтернету ми комунікуємо: радимося, підбадьорюємо один одного, засмучуємося, сміємося, навіть лаємося… Все як раніше…. Тільки ти не знаєш, чи вийдуть усі на зв’язок завтра.
Минув рік, і ми із моїми улюбленцями вирішили його згадати… Вирішили, що то будуть спогади у вигляді коротеньких есе на тему «Мій 2022-й…»
З дозволу авторів хочу поділитися з вами тим, що на душі у моїх малих, але вже таких дорослих студентів (мову і стилістику авторів збережено):

Анатолій Т.: «Дві тисячі двадцять другий рік почався спокійно, все як завжди. Але за новинами починають все частіше говорити про те, що сусідня країна накопичує біля наших кордонів військову техніку, а іноземні дипломати активно залишають територію України….
Двадцять четвертого лютого я прокинувся раніше за будильник, від телефонного дзвінка. Мені зателефонував одногрупник і запитав, яка ситуація в нашому місті. Після цього ранку моє життя розділилося на «до» та «після».
За цей рік я усвідомив, наскільки ми не цінували те, що мали. Навчився розуміти як чудово жити з водою і світлом у будинку та просто прогулюватися містом без вию сирени та звуків працюючої артилерії.
Після всіх подій, що відбулися, я усвідомив, що щастя не в грошах і матеріальному достатку. Щастя у рідних і близьких людях, які готові тебе підтримати, незважаючи ні на що. І якщо хочеш бути щасливим, потрібно бути таким тут і зараз. Потрібно радіти кожній хвилині, проведеній із важливими для вас людьми».

Анна Трегуб: «Дві тисячі двадцять другий рік бувнайнасиченішим роком у моєму житті. Цей рік поділився на декілька частин. Перша частина – це початок війни та життя на окупованій території. Друга – це довга подорож через Україну та Польщу до Об’єднаних Арабських Еміратів. Третя частина – життя в еміграції.
Я не буду розповідати як все було погано чи складно, тому що дивлячись на ситуації інших, я розумію що в мене все було «у шоколаді».
Так от, перші місяці нового незрозуміло життя: я і моя матуся займалися волонтерством. Ми здавали донорську кров, знайшли проект “Їжа життя” та допомагали готувати різні страви для Бердянського пологового будинку, коли окупували наше місто. А ближче до літа мати почала вчити мене їздити на велосипеді, це був ще той цирк, і потім ми вирушали на нашу дачу саджати город. Зізнаюся відверто, мені як сучасної людини, їхати півтори години на велосипеді і потім ще копати чи полоти було ДУЖЕ складно. Але дізналася наскільки я сильна!
Наприкінці літа ми поїхали до Запоріжжя, а звідти до Києва, де ми прожили цілий місяць, бо мені було потрібно зробити закордонний паспорт. Від Києва в мене залишилося дуже багато теплих та важливих спогадів, які я хочу ще раз пережити. Коли були готові документи, я і матуся відправилися до Польщі, там я на ломаній англійський розмовляла з людьми, щоб дізнатися як нам потрапити до аеропорту. Ми летіли вперше у своєму житті і це було незабутньо!
В Арабських Еміратах дуже тепло, незвичайні фрукти та овочі, є багато місць для відпочинку. Тут можна отримати новий життєвий досвід, підтягнути англійську мову, познайомитися з новою культурою, але ми дуже сумуємо за нашими людьми!
Араби шанобливо ставляться до особистого простору інших, але вони досить відстороненні і суворі. Якщо тут вийти на вулицю і посміхатися всім перехожим у тридцять два зуби, то вони вважатимуть, що до них чіпляються. Тому іноді мені не вистачає спілкування з людьми і в мене починається паніка у великому натовпі… Але думаю, через якийсь час я до цього звикну або знайду альтернативу.
Життя в еміграції – це надзвичайний досвід!
Отже, у цьому році було дуже багато незабутніх моментів та важких життєвих випробувань…»

Остренко Іван: «Ні для кого не буде секретом, що наприкінці зими, а саме 24 лютого 2022 року, росія розпочала «широкомасштабне вторгнення» в Україну. Велика війна перевдягла нас, перетасувала колоду ролей, змінила географію та світовідчуття. Мене, наприклад, вона зробила бездомним, ну це таке, головне, що живий.
Як же після кожної смерті хочеться віддати своє життя за всіх людей, які загинули, щоб ми жили! Як нам вдається спокійно обговорювати найстрашніше й паралельно клепати «мемчики» про відверто жахливого й сильного ворога? На ці «як» і «чому» навіть більшість українців не може дати відповіді, адже це вже стало частинкою буденності….
В мене народилося бажання дослідити, що дозволяє українцям так мужньо триматися останні 12 місяців і, найголовніше, – лишатися Людьми. І, звісно, описати це. У цьому есе пробую показати частину квантових змін у колективній свідомості українців на прикладі свого життя.
Я не претендую на об’єктивність чи на те, щоб зафіксувати абсолютно все, що бачу, але вірю, що після прочитання цього есе кожен зможе пізнати, що справді коїться в нашій підсвідомості. Описане нижче можна прирівняти до операції… Тому що для мене принципово важливо зрозуміти, як після всіх цих звірств у нас досі лишаються сили сповідувати світло… Маю припущення, що деякі відповіді вкриті таким цікавим механізмом, як адаптація… Проте в цьому контексті мені більше резонує слово «життєстійкість».
Усе почалося о 6 ранку. Я прокинувся від дивного шуму. Лише тиждень тому ми всі жартували про мізерну вірогідність війни….. (Озираючись на той ранок, можу сказати лише одне: усі ми відчували, що велика війна почнеться, просто не хотіли повірите в це… Можливо, величезна кількість жартів була нашим захисним механізмом). Я взяв у руки телефон. Серед купи повідомлень знайшов, що цей пес сутулий почав широкомасштабний наступ. Телеграм канали інформували про бомбардування по всій Україні… «Це не може бути правдою», – думалося мені. Мама прийшла до мене в кімнату і сказала: «Почалася війна. Пакуй речі». Тільки після цього я почав усвідомлювати, що коїться. Знаєте, з усією впевненістю можна сказати – це був кінець. Уже й чітко не пригадаю, що саме робив протягом наступних годин. Голова йшла обертом. Тоді ще не знав, скільки насильства/злочинів/вбивств/ґвалтувань/запусків ракет, скільки разів помру через новини. Цього ще не трапилося, але відповідей уже не було. «Як це забути?»
Як виявилося, я умію, ненавидіти та любити. А це надзвичайно складні емоції. Тому що водночас ти хочеш обійняти кожну дитину, яка коли-небудь сиділа з тобою в бомбосховищі, та убити кожного русіянина.
Виїхали до Києва. Почав працювати в магазині літом, але не довго там робив. Потім влаштувався працювати у школу, за фахом. І досі в цій справі. Зустрівся з другом, військовим, з ним ми поїхали в Карпати, де провели 5 днів, піднялися на Говерлу, загадали бажання, самі знаєте яке, а потім він поїхав на свою службу.
Потім він поїхав у Бахмут, де був поранений. Він вижив, йому дуже пощастило. З 17–19 лютого ми з моїм другом поїхали до наших друзів у Вінницю, там ми дуже гарно провели час. Дай Бог не востаннє!»

Проценко Олег: «Яким я бачив минулий рік? Чого очікувати в цьому році? Ці питання у воєнний час дуже нелегкі. Передбачити все в цьому році теж важко. Але я впевнений на 100 відсотків, що Україна та українці в цьому році стануть ще міцнішими, добрішими один до одного та згуртованішими. Війна згенерувала сильніше почуття гідності та любові до України у кожного з нас. Ці якості допоможуть нам перемогти, відчути спокій на нашій землі, інтегруватися у сучасне суспільство усього миру і стрімко відбудовувати свою державу. Бажаю всім миру і добра у цьому році!!!»

І наостанок, есе з міста, де небезпечно залишатися з проукраїнською позицією…. Але, яке воно відверте, сильне, оптимістичне і по-українські патріотичне!

Роман Б.:

Україна була і буде!
БДПУ – це Україна!
Разом до нашої Перемоги!

К.п.н., доцент кафедри Професійної освіти,

трудового навчання та технологій Юлія Бєлова-Олейник


Поділитися:

  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • Print