Завтра, 7 червня, свій ювілейний день народження святкуватиме кандидат педагогічних наук, доцент кафедри початкової освіти Олександра Іванівна Шиман. Вона більше 25 років працює в стінах Бердянського державного педагогічного університету, є знаним фахівцем з інформатизації початкової ланки освіти. Неординарну особистість Олександри Іванівни і сходинки її зростання, особистісного і професійного, допомогла розкрити декан факультету психолого-педагогічної освіти та мистецтв, заслужений працівник освіти України, професор Людмила Вікторівна Коваль.
– О. І., на початку нашої розмови зразу виникає питання про тлумачення вислову, який Ви зазначили як своє життєве кредо…
У цих словах передусім відображається девіз моєї професійної діяльності – «методика викладання інформатики». Інформологія – узагальнена назва наук про інформацію в сучасному світі, до числа яких належать теорія інформації, кібернетика, логіка, семіотика, багато лінгвістичних, гуманітарних і суспільних наук. Термін «інформологія» походить від латинського informatio – виклад, тлумачення, поняття і грецького λογοζ – слово, знання, вчення.
– Це означає, що сенсом Вашого життя є робота?
Звичайно, ні. Але напередодні свого ювілею я б хотіла розкрити науковий термін «інформологія» у «прикладному» значенні щодо подій свого життя, адже за окремими визначеннями інформація – це відбите розмаїття навколишнього світу, а знання – це перевірена практикою форма інформації, яка використовується для ухвалення рішень. Отже, сьогодні я хотіла б згадати значущі прояви інформації (факти, особи, події), які мали місце в моїй долі, окреслити зібрані впродовж життя знання, проаналізувати рішення, які я приймала внаслідок перебування в певному інформаційному потоці.
– Очевидно, слід почати з головного факту – Вашого народження?
Мене доля нагородила дуже розумними, зрілими, красивими батьками. Тато, Іван Андрійович, за освітою військовий інженер-радіотехнік, унаслідок легеневої хвороби рано демобілізувався і займав керівні посади в різних органах самоврядування в с. Осипенко, мама, Ганна Ягорівна, викладала природознавство, географію, німецьку мову в Осипенківській школі, яка в той час вважалася передовою, досягнення її колективу були відмічені на виставці ВДНГ в Москві, а мама особисто була удостоєна звання «Відмінник освіти».
– Розкажіть про свої найяскравіші дитячі спогади.
Раннє дитинства пов’язане із солодким запахом домашньої здоби бабусі Дори, татової мами, з якою ми жили деякий час. Вона була знаною на все Приазов’я куховаркою, говорили, навіть сам Нестор Махно заїжджав до Новоспасівки поласувати Дориними пирогами. Незабаром мої батьки побудували власний дім за проектом, який тато привіз з Німеччини, і наша садиба – будинок з незвичною круглою верандою, виноградна арка, розарій – довго була прикрасою центру села. Чудовими були передшкільні й перші шкільні роки: теплий дім із моїм особистим затишним куточком – дитячою кімнатою з безліччю іграшок, книжок, фортепіано, фантастичними новорічними ялинками, веселими днями народження із традиційними фотосесіями в розарії… А ще були цікаві тематичні заходи, котрі організовувала моя невтомна матуся як шкільний вихователь-організатор, повсякчас залучаючи мене до участі в них у різноманітніших ролях, а також колективні екскурсії з іншими школярами цікавими місцями рідного краю, автобусом до Карпат, в Білорусію; подорож водою (морем, Волго-Доном, Волгою) до Волгограду. А потім настала чорна смуга…
– А що ж сталося?
Сталося, на жаль, те, що руйнує багато сімей: батько став зловживати алкоголем, ображати маму. Зрештою, впливова мамина рідня допомогла нам переїхати до Бердянська… Це були роки не тільки мого фізіологічного дорослішання, а й психологічного становлення, морального змужніння. Мама багато працювала, але грошей катастрофічно не вистачало… Щоб я достойно виглядала на шкільних вечорах, мені давала одягати свої сукні мамина молодша сестра, та я скоро всіх обігнала зростом, але навчилася шити-в’язати, майструвати собі щось цікаве з одягу, навіть жалілася мамі, що так складно виготовляти взуття (сміється).
– Ви закінчили кращу школу м. Бердянська № 16, спеціалізований математичний клас, із золотою медаллю?
Так, це було не просто, адже в клас відбиралися кращі учні з усіх шкіл міста, а втім сама атмосфера закладу (будівля теперішнього факультету дошкільної освіти), видатні вчителі, спеціальні навчальні програми були своєрідним випробувуванням на міцність і стимулювали на досягнення. Як я тоді розривалася між математичними дисциплінами, що викладала Ганна Пантеліївна Святашова, та українською мовою і літературою, любов до яких прищепила Ада Степанівна Хасап. Жорстка «дресура» Ганни Пантеліївни дала свої плоди, і я вступила за результатами одного екзамену з математики на престижну спеціальність «Організація механізованої обробки економічної інформації» Харківського інституту інженерів транспорту, де конкурс був 25 осіб на місце. Мене особисто похвалив за відповідь суворий доктор математичних наук: «Їдьте, дівчинко, відпочивати на своє Азовське море, ви це заслужили!» А з Адою Степанівною ми отримали перше місце на обласній олімпіаді з моїми роздумами на тему «Не зневажай душі своєї цвіту», де намагалися передати сучасне дівоче осмислення творчості Лесі Українки, яка з тих часів є моєю улюбленою поетесою. Рядки її віршів не раз у подальшому житті ставали мені підтримкою-підказкою в скрутних життєвих ситуаціях. Ада Степанівна наполегливо радила мені вступати на факультет журналістики, але остаточним аргументом, що вплинув на мій вибір, стала захоплююча практика в обчислювальному центрі Бердянського державного педагогічного інституту, під час якої ми, школярі, відчували велику відповідальність за можливість долучитися до цікавої роботи програміста і були щиро вдячні викладачам за доросле ставлення до нас. Але тоді я й не сподівалася, що в майбутньому із цим закладом буде пов’язана значна частина мого життя…
– Поділіться, якими цікавими подіями було насичене Ваше студентське життя.
Дійсно, студентські роки – найкращі в житті людини, як і власне сама молодість. Окрім наполегливого оволодіння загальними і професійними знаннями, сталося ще багато цікавого, вагомого, пам’ятного… Це й участь у заслуженій хоровій капелі, де проявилася наша сімейна любов до пісні, і постійні відвідування заходів усіх Харківських театрів і гастролерів, і захоплююча літня практика як провідника, яка дала можливість спостерігати з вікна пасажирського потягу краєвиди нашої величезної тоді країни від Бресту до Іркутська, через могутні Дніпро, Волгу, Єнісей до перлини Байкалу, величні міські споруди і безкрайні простори тайги, що вражають своєю красою. А ще були зустрічі з цікавими людьми: студентами зі свого навчального закладу та інших вишів, викладачами – професіоналами своєї справи, з діячами мистецтва і просто цікавими пасажирами… І була найважливіша зустріч із тим, хто з’явився в моєму дорослому житті як проекція мого прекрасного дитинства – старший брат одного з моїх шкільних товаришів, який став незабаром моїм чоловіком.
– Як же складалося Ваше сімейне життя?
Спочатку – як у казці: романтичний епістолярний роман протягом року; ефектні заручини в студентському гуртожитку, куди нагрянули випускники-льотчики із квітами, шампанським, шоколадками; два роки регулярних повітряних рейсів Харків-Одеса з неодмінними сюрпризами, подарунками при зустрічі…
– Так розпочався Одеський період Вашого життя?
Десять одеських років були насичені найрізноманітнішими подіями. Це, звичайно, створення сімейного гніздечка, спочатку у винайманих помешканнях, а незабаром і у власній квартирі. Це початок професійної діяльності як програміста науково-дослідного відділу Одеського заводу обчислювальної техніки, де мені пощастило з молодим креативним колективом і керівництвом, завдяки яким відбулися мої перші професійні здобутки і відзнаки. Це багаточисленні подорожі: із чоловіком по військових путівках (у Прибалтику, Ленінград, Карелію, на Кавказ (Грузію); пароплавом Волгою за маршрутом Москва-Астрахань), із колективом (Чорним морем і автобусами – Україна, Болгарія, Польща…) Але головною подією цього періоду стало народження нашого первістка – Івана.
– О. І., доля двічі нагородила Вас найбільшими подарунками для кожної жінки – дітьми?
Я скажу дуже просто: діти – це дуже важлива реалізація кожної жінки, але, на мою думку, не треба присвячувати їм себе повністю, бо в якийсь період ти можеш стати нецікавою і для них, і для чоловіка. На підтвердження цієї думки хочеться навести слова Лесі Українки: «Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертв зложили ті жінки, що не лишили імення по собі!».
Сини прийшли до нас довгоочікуваними й бажаними, але не в кращі часи як для нашої сім’ї, так і для всієї країни. Перший, Іван, народився, коли його тато служив в Афганістані, і, звісно, це було велике випробування для всіх нас. Другий син, Юрій, «радіаційна» дитина, з’явився через рік після активної участі його батька в ліквідації Чорнобильської аварії. Незабаром чоловік був звільнений з лав радянської армії і ми всі повернулися в рідний Бердянськ.
– І тут для Вас знову розчинилися двері Бердянського державного педагогічного інституту?
Коли після закінчення декретної відпустки постало питання щодо працевлаштування на новому місці, мені запропонували роботу інженера-програміста на кафедрі математики й інформатики та доручили вести практичні заняття з інформатики за провідними викладачами кафедри. Ох, ці перші комп’ютери – слабкі за можливостями, складні в управлінні та ще й несумісні за версіями в різних комп’ютерних класах! Але «нова вступає в душу сила, одвага в серці будиться, як гляну на се нове життя, нову роботу» (© Л. Українка). Уже тоді намагалася добирати цікаві завдання для виконання на комп’ютері, занурилась у спеціальну літературу, навіть з болгарської перекладала, бо один з класів був обладнаний болгарськими комп’ютерами «Правець».
Сімейні справи теж «били ключем»: обмін одеської квартири, ремонт, перші шкільні роки старшого сина, дитсадок – молодшого, спроби чоловіка будувати власний бізнес у сфері туризму. Дуже допомагали батьки з обох сторін, відновилися старі дружні зв’язки, зав’язувались нові стосунки. Непросто було скрізь устигати, всім догоджати, займатися дітьми, домом, знову зустрічати-проводжати чоловіка, тільки тепер не в польоти, а в комерційні тури. Пробувала супроводжувати його в подорожах (Польща, Болгарія, Туреччина), але поєднувати такі різні види діяльності було дуже складно, вибір неминуче мав бути зроблений.
– Ви маєте на увазі вибір на користь педагогічної діяльності?
Вибір на користь пріоритету професії допоміг здійснити мій чоловік. Ні, він не підтримував моє прагнення вдосконалюватися професійно, навпаки – поставив ультиматум звільнитися. Я не погодилась, і він обрав життя з іншою жінкою, яка повністю йому служила і в житті, і в бізнесі… І знову про мою реакцію на ту гірку ситуацію краще, ніж Леся Українка, не скажеш: «Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти, і хто не звик до чистоти кришталю, не тямить, як то тяжко забруднитись. Не так діймає біль, як бруд…»
Я з головою поринула в педагогічну діяльність: повністю перейшла на посаду викладача дисциплін комп’ютерного циклу, отримала другу вищу освіту в рідному виші, почала займатися науковою діяльністю («… я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих…», © Л. Українка). Немов намагаючись замістити мені втрату коханої людини, доля дарувала мені зустрічі з людьми, які зіграли в моєму подальшому житті величезну роль – це і Коваль Людмила Вікторівна, мій взірець професіоналізму і працелюбства; і Вержиковський В’ячеслав Петрович, досвідчений і тактовний завідувач кафедри; і академік Жалдак Мирослав Іванович, мій науковий керівник: «не просто учитель, він – гуру від Бога, величний і дуже простий, то долі дарунок мати такого, з ним по життю іти» (це мої рядки з посвяти Мирославу Івановичу на честь його ювілею).
– А як Ви визначились з інформатизацією саме початкової ланки освіти?
У зв’язку з підвищенням вимог до інформатизації навчального процесу вищої школи і переходом на ступеневу систему освіти необхідно було впроваджувати нові комп’ютерні курси з урахуванням педагогічних спеціальностей. Декан Л. В. Коваль спрямувала мої науково-педагогічні дослідження на проблеми інформатизації початкової школи, тим паче, що це було близьке і цікаве мені як матері двох синів, для яких комп’ютер був корисною «іграшкою» майже з народження. Для професійної відповідності обраному науковому напрямку мною була отримана друга вища освіта за фахом «Вчитель початкової школи», захищена дисертація «Формування основ інформаційної культури майбутніх учителів початкової школи» за напрямом «Теорія та методика навчання інформатики».
– О. І., 2005 рік був для Вас дуже плідним, чи не так?
Дійсно, у цьому році сталася ціла лавина доленосних подій: захист дисертації і відкриття спеціалізації «Інформатика» на факультеті початкової освіти, закінчення навчання на юридичному факультеті Київського державного університету старшого сина і вступ до Київського економічного університету молодшого сина, а також моє друге заміжжя… Здійснилося все, що передбачала моя Леся у своїх рядках: «Буде погляд мій вельми палати, може згинуть всі хмари сумні, може зірка, що буде сіяти, ясний промінь пошле і мені»!
– Що значить для вас сім’я на сьогоднішньому етапі життя?
Знаєте, із професійною реалізацією я стала більш упевненою в собі і цікавою іншим людям. Мій другий чоловік – людина освічена і талановита, художник, журналіст і комп’ютерний дизайнер, дуже вимогливий до себе і до інших. Ми з ним довго йшли в житті паралельними шляхами, навчалися в одній школі, мали спільних друзів і схожі захоплення, а поєдналися тільки тоді, коли обоє «дозріли», і тепер дуже цінуємо і плекаємо нашу родину. Влад доклав максимальні зусилля щодо облаштування нашого сімейного гніздечка, від побудови і ремонту до дизайну й оформлення; він підтримує мене всіляко, багато в чому допомагає і словом, і ділом.
Мої сини – моя гордість: дорослі, красиві, самостійні ділові чоловіки, мають свої сім’ї, квартири і бізнес. Старший – господар спортклубу «Допінг», нещодавно виборов третє місце у Всеукраїнських змаганнях з бодібілдінгу, а молодший – подарував мені онука Назара.
– А які Ваші останні професійні досягнення?
Останні десять років були дуже плідними: випуск навчальних посібників (комплекси із 3-х базових дисциплін інформатичної підготовки майбутніх учителів початкової школи), друк наукових публікацій (загальна їх кількість наближається до сотні), керівництво дисертаційним дослідженням аспірантки Маркової Євгенії і магістерськими дослідженнями більше десяти магістрів; добір і створення дидактичних матеріалів з інформатизації початкової освіти, у чому мені дуже допомагають студенти. Мені так приємно, коли колеги-науковці після демонстрації на конференціях досягнень моїх вихованців, дивуються: «Невже це ваші початківці таке створюють?!» Перші випускники спеціалізації «Інформатика» вже довели свою професійну спроможність (Саакян Арміне, Слива-Фільчакова Аня), випускники інших спеціалізацій викладають інформатику в початковій школі (Козинець Юля, Жильцов Денис). Я пишаюся результатами своїх студентів, як мати гордиться досягненнями дітей, і вважаю, що не тільки власні діти мають бути кращими за своїх батьків, а й учні повинні перевершувати своїх учителів. Саме тоді цивілізаційний процес буде динамічним і позитивним! Напевне, свідченням моєї доцільної й результативної життєвої позиції є нагородження грамотами ректорату БДПУ, Управління освіти і науки Запорізької облдержадміністрації, Почесною грамотою МОН України, а нещодавно – нагрудним знаком «Відмінник освіти». За визнання моїх професійних досягнень щиро вдячна адміністрації рідного вишу і особисто ректору БДПУ, професору Богданову Ігорю Тимофійовичу.
Окремі слова подяки я хотіла б висловити своїй рідній кафедрі початкової освіти, яку я заслужено вважаю кращою в університеті за професорсько-викладацьким складом, кожен з яких професіонал у своїй окремій галузі початкової освіти, а всі разом – дружний колектив з великою кількістю спільних наукових праць (збірників, монографій…). Недаремно на нашому факультеті найбільший контингент студентів в університеті, на мою думку, це пояснюється не тільки незмінною актуальністю професії «першого вчителя», а й можливістю здобувати її під керівництвом справжніх майстрів своєї справи, визнаних фахівців-початківців і просто щирих дружелюбних людей («У всіх людей одна є спільна мова – братерськая любов. Любов, ти кажеш? А я б сказала – щирість…» © Л. Українка).
– Які Ваші подальші плани, О.І.?
Мої найближчі професійні плани пов’язані зі становленням спеціалізації «Інформатика» освітньо-кваліфікаційного рівня магістр спеціальності 013 Початкова освіта, з удосконаленням дисциплін інформатичної підготовки бакалаврів напряму підготовки 6.010102 Початкова освіта, адже це – дуже динамічний науковий напрямок: лише десяток років минув, як я доводила у своєму дисертаційному дослідженні доцільність використання комп’ютера вчителем початкової школи як засобу навчання, а це об’єкт вивчення молодшими школярами в рамках початкового курсу інформатики.
В особистому житті хочу няньчити онуків, мати змогу подорожувати з коханим чоловіком, спілкуватись із приємними людьми в рідному Бердянську і далеко за його межами…
– Що Ви наостанок хочете побажати своїм студентам?
Пригадую знову слова Лесі Українки: «Не зневажай душі своєї цвіту… Той цвіт від папороті чарівніший – він скарби творить, а не відкриває!» А в контексті свого улюбленого наукового напрямку хочу побажати жадібно всотувати інформацію, якою так насичений сучасний світ, активно й творчо її обробляти з використанням комп’ютерних засобів, формувати конструктивні різнопланові знання і приймати на їх основі правильні рішення!
– Ми, в свою чергу, Вам теж бажаємо, щоб навколо був тільки позитивний інформаційний фон і Ви ще довго мали змогу ділитися з оточуючими Вас людьми своїми життєвими та професійними знаннями!
Щиро дякую!
