Присвячується 2-ій річниці пам’яті академіка Олександри Савченко…

Уміння вчитися і вчити інших – життєве кредо академіка Олександри Савченко
Діапазон наукової спадщини академіка Олександри Савченко надзвичайно широкий. Спроба визначити різні напрямки педагогічних пошуків ученої здійснена її учнями та колегами в ювілейному виданні «Науковий простір академіка Олександри Савченко».

Це передусім концептуальні засади розвитку загальної середньої освіти в Україні, дидактична система навчання молодших школярів, методика читання в початкових класах, професійна підготовка майбутніх педагогів, історико-педагогічний аналіз освіти в умовах переходу її від авторитарної до особистісно орієнтовано парадигми. Але в кожному з названих контекстів творчості Олександри Савченко можна виокремити ще безліч наукових проблем, які були в її полі зору. Зокрема «уміння вчитися» Олександра Яківна вважала мета-вмінням не тільки для здобувачів початкової освіти, а й для педагога. Вона стверджувала, що володіння цим умінням програмує на здобуття індивідуального досвіду для становлення успішного вчителя, який уміє запобігати перевантаженню учнів, раціонально використовувати час, спокійно, без стресів орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях, самостійно шукати джерела інформації, шляхи розв’язання нестандартних проблем. І взагалі, уміння вчитися, на думку Олександри Яківни, змінює стиль мислення, визначає здатність навчатися впродовж життя, створює настанови на довготривалі й особистісно важливі стимули учіння, спонукає до життєтворчості.
Життєтворчість Олександра Савченко називала новою метою освіти й трактувала це поняття як особистісну цінність людини, яка вміє і хоче реалізуватися, постійно ставить перед собою певні цілі й досягає їх [Освіта має стати загальнодержавним пріоритетом. Початкова школа. 1997. №8. С. 1–3]. Безумовно, так вона мала право стверджувати, оскільки вміння самостійно вчитися, навчатися в інших, розкривати потенціал своїх учнів було сенсом життя Олександри Яківни.
Спробуємо висвітлити особистісну здатність академіка Олександри Савченко постійно самовдосконалюватися, рефлексивно осмислювати здобутки та визначати нові перспективи наукового пошуку.
З-поміж особистісних якостей Олександри Яківни відзначаємо феноменальну працелюбність, причому як фізичну, так і розумову, яка сформована в неї ще в дитинстві. Незважаючи на тяжке післявоєнне життя, необхідність постійної допомоги родині, Олександра Савченко завжди знаходила час добре вчитися, багато читала й самостійно здобувала знання з різних дисциплін шкільної програми. Цікавим є той факт, що бібліотека була її «найкращою подругою» ще з Ізмаїла – міста, де вона народилася, вчилася в школі та університеті.
Майже до останніх днів свого життя Олександра Яківна постійно відвідувала Національну дитячу бібліотеку, бібліотеку імені Василя Сухомлинського, бібліотеку в Інституті педагогіки та інші.
Учена глибоко переконана, що тексти для шкільних підручників з читання обов’язково мають бути з першоджерел. Багато поетичних творів вона знала напам’ять і могла без проблем декламувати їх на різних заходах, у родині, під час неформальних зустрічей з учнями та колегами.
Першим учителем Олександра Яківна вважала маму, бо вона її ще з дитинства вчила життєвої мудрості. Своє становлення як науковця вчена пов’язувала з ім’ям Василя Сухомлинського, дослідженням його спадщини: «Сухомлинський у моєму житті дуже багато значить. Його спадщина – і наукова, і художня, його твори для дітей, на мій погляд, – вичерпне джерело і розуміння філософії людяності, загальнолюдських цінностей. Я завжди в нього вчилась» [І в юнім серці цвів червоний мак [Інтерв’ю]. Освіта. 2003. 2–9 квітня (№16). С.4–5.].
Академія, якій віддала Олександра Яківна кращі роки свого життя, відіграла важливу роль у становленні її не тільки як науковця, а й управлінця. Ось як вона говорила про це під час 10-річного ювілею АПН: «Що для мене академія? Звичайно, не установа, а цілий світ. Академія дала мені дуже багато: нові знання, широкий кругозір, багато нових друзів, можливість перевірити себе на «міцність», світлі хвилини від досягнутого. Але й тривог, переживань теж вистачає… Про те, що мене обрали до складу академіків-засновників, дізналася сонячного червневого ранку від Миколи Ярмаченка. Відверто кажучи, здивувалась, бо на той час завідувала лабораторією початкового навчання, і мене переповнювали нові задуми. Управлінська, організаційна діяльність здавалась чужою. Але так судилося, що мене обрали в листопаді 1992 року головним вченим секретарем академії. Довелося освоювати новий жанр: статут, протоколи, тематичні плани. Все було вперше, а тому складностей вистачало. Десять років не пройшли, а пролетіли. І з кожним роком академії все більше підпорядковувалося моє життя, це ніби другий дім – цікавий, затишний, щедрий на події, людське тепло» [Академія педагогічних наук святкує свій перший ювілей. Що вдалося за десять років? [Інтерв’ю]. Освіта України. 2002. 17 грудня (№100). С. 3–4.].
Олександра Яківна з особливою повагою, доброзичливістю, щирістю та вимогливістю ставилася до представників своєї наукової школи. Спільна копітка науково-дослідна діяльність з аспірантами й докторантами давала змогу вченій побачити новий ракурс освітянських проблем і спрямовувати на ґрунтовні педагогічні пошуки. Олександра Яківна була надзвичайно далекоглядною щодо життєздатності наукової проблеми. Тому докторські дослідження, виконані за консультуванням академіка О. Савченко, вирізнялися тим, що навіть у такий швидкоплинний час залишаються актуальними в науковому просторі.
Уміння навчатися в інших (і зокрема у своїх учнів), розкривати потенціал кожного, знаходити малодосліджені проблеми, працювати на випередження часу характеризують нашого Учителя як учену, людину, яка постійно перебувала в пошуку нових ідей. Своє педагогічне та наукове кредо О. Савченко визначала такими словами: «У своєму професійному житті я бачила багато хороших учителів, директорів, брала участь у цікавих конференціях, семінарах, читала чимало змістовних дисертацій. І не було ще такої зустрічі, з якої б не взяла чогось нового… Разом з людьми збагачуюсь я сама. Але чим більше знаєш, тим більше усвідомлюєш резерви, ресурси, думаєш, а що ще треба зробити, а як краще змінити. І працюєш, працюєш…» [«Я утверджую себе через працю» : Штрихи життєвого шляху жінки-науковця. Директор школи, ліцею, гімназії. 2007. №1/2. С. 72–77].
Олександра Яківна не визнавала науки заради науки. На її переконання, справжня наукова діяльність має бути з «людським обличчям». Підтвердженням цього були її слова про те, що життєвий шлях людини вимірюється формулою «від поміркованості в думках до гармонії в справах». Ця народна мудрість давньогрецької цивілізації була орієнтиром знаної ученої, оскільки критерієм власного вдосконалення вона вважала свій внутрішній голос, який був для неї найвимогливішим і найсуворішим.
Олександра Яківна любила життя в усіх проявах його краси. Фонова музика завжди налаштовувала її на продуктивну наукову працю. О. Савченко розумілася на тонкощах мистецтва, а її кабінети прикрашали картини сучасних вітчизняних авторів. Олександра Яківна особисто була знайома з Ліною Костенко, відвідувала її творчі зустрічі, які надихали на різні життєві роздуми і давали наснагу плідно працювати.
Про багатогранність особистості академіка О. Савченко свідчить той факт, що як віцепрезидент АПН України опікувалася проблемами дитячих іграшок і очолювала відповідну раду в державному музеї іграшки МОН. За її переконанням, іграшка – це засіб навчання і виховання дітей, проблема стратегічної ваги. Олександра Яківна зазначала, що важливо зберегти оазис дитинства з теплими, щирими, радісними іграшками, до яких хочеться доторкнутися руками і серцем. Феномен української іграшки виявляє традиції українського суспільства, які було закладено в попередніх століттях – плекання дитини в співпраці з дорослими: від іграшки-забавлянки до робочої іграшки. За іграшками можна простежити історію суспільства, ставлення старших поколінь до дитинства, отже, суспільства – до свого майбутнього [Ткаченко Л. Державний музей іграшки є. Чи буде українська іграшка? Освіта. 8–15 березня 2006. С. 8–9.]. Олександра Яківна шанувала культурні цінності й традиції, щиро вірила в розбудову української школи на національній ідеї.
Усі, хто співпрацював з Олександрою Савченко, знають про її особливу жагу до всього нового, що з’являлося в освітянському науковому просторі, а українські вчені вважали за честь, щоб вона проаналізувала їхні наукові доробки й дала свій схвальний відгук… І тоді це вселяло надію вдосконалюватися, надихало на наслідування зразків наукового пошуку авторитетної вченої. Крім того, Олександра Яківна по-особливому опрацьовувала науковий матеріал, у притаманній тільки їй здатності: ксерокопіювала найбільш значущі, на її погляд, праці й узагальнювала їх в окремих педагогічних кейсах. Такими знахідками вона щедро ділилася зі своїм учнями, а частина матеріалів так і залишилася на її робочому столі. І тут ми можемо тільки здогадуватися, що це перспективні плани академіка Олександри Савченко. Останнім часом у пріоритеті було створення праці, яка б ґрунтовно розкривала різні аспекти академічної культури педагогічного дослідження, навіть окреслено розділи цього нового видання: «Постановка проблеми педагогічного дослідження», «Принцип формування дидактичних термінів», «Гіпотеза педагогічного дослідження», «Анкета і інтерв’ю в педагогічному дослідженні», «Структурний аналіз педагогічної теорії», «Методи визначення новизни результатів педагогічного дослідження», «Змістовність – основа мовної культури», «Експеримент у школі: теорія, практика, технології», «Оцінка якості й ефективності педагогічних досліджень». Серед робочих назв її майбутнього задуму були такі: «Професійно-педагогічна підготовка вчених-дослідників» та «Технологізація наукового пошуку».
З-поміж планів Олександри Яківни було осмислення власного досвіду, створеного під час педагогічної діяльності, починаючи з 70–80-х років ХХ століття: «Становлення Олександри Савченко як ученого: початок публікаційної активності», «Педагогічні роздуми Олександри Савченко про різні аспекти розвитку освіти в Україні», «Еволюція наукових поглядів О. Савченко щодо уроку в початковій школі».
Олександра Яківна жила в постійній роботі до останньої миті, мала плани на майбутнє. Серед найважливішого – дописати читанки для 4 класу. Незважаючи на це, ми знаходимо її філософські роздуми про смисл і вічність людського буття. Так, в одному з інтерв’ю вона говорила: «Для кожного має настати час, коли слід зупинитися і спокійно подумати: на якому етапі життя перебуваєш, як ти вже використав час і що хочеш зробити далі. Хочу побажати собі і своїм колегам, щоб у нашому житті було більше таких миттєвостей, коли б ти щиро міг сказати сам собі, що життя – це прекрасно. Але перед часом усі рівні і перед вічністю також» [«Я утверджую себе через працю» : Штрихи життєвого шляху жінки-науковця. Директор школи, ліцею, гімназії. 2007. №1/2. С. 72–77].
Отже, висока результативність наукової праці, феноменальна здатність до постійного самовдосконалення, оригінальність та далекоглядність ідей реформування освіти поставили академіка Олександру Яківну Савченко в ряд найпомітніших постатей сучасної української педагогіки.