Про початок війни, вторгнення в Бердянськ, бесіду з окупантами та переїзд до Запоріжжя. Говоримо з ректором БДПУ професором Ігорем Богдановим
Упродовж лютого у ЗМІ публікувалась інформація про ймовірне вторгнення рф в Україну. Ви вірили в те, що може розпочатись повномасштабна війна? Чи обмірковували Ви план дій у разі війни?
Багато публікацій було з цього приводу, ми слідкували за тим, що відбувається в сусідній країні. Я особисто та переважна більшість друзів, колег, товаришів, з ким я працюю і спілкуюсь, не передбачали можливість саме такого розвитку подій, свідками яких ми стали 24 лютого 2022 року. Я дивився виступи міністра закордонних справ рф й інших очільників цієї держави, де за декілька днів Лавров говорив, що військової спецоперації, війни не буде. Певні сумніви були, коли приймалося рішення про визнання так званих ЛНР/ДНР, тоді ситуація була для мене неспокійною, але максимум, що я передбачав, – це введення військ російської федерації на територію ОРДЛО з подальшим можливим наступом на територію адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей. Ці події стали для мене трагічною несподіванкою.
Бердянськ окупували на третій день. Як війна почалася для Вашої родини?
24 лютого 2022 року пів на шосту годину ранку мені зателефонувала Марина Вруцька, начальниця відділу кадрів нашого університету, і повідомила, що вибухи у нашій військовій частині, – це початок війни. Ми зібралися на термінову нараду в кабінеті ректора, поспілкувалися, що ми маємо робити, як виходити з ситуації та який наш план дій. Скажу чесно, особливого плану дій на той момент у нас не було. Громадяни, які не обтяжені якимись посадами, роботою в державних органах можуть робити так, як вважають за потрібне. Оскільки я керівник державного закладу вищої освіти, то маю діяти тільки виключно в спосіб, передбачений чинним законодавством та на підставі рішень центральної виконавчої влади. Я не буду зараз критикувати центральний орган виконавчої влади, можливо, і для нашого Міністерства це була певна несподіванка. Упродовж тих декількох діб, коли Бердянськ ще не був окупований, і це стосується не тільки Бердянська, а й Маріуполя, Мелітополя і Херсона, нажаль, ми не отримали жодного алгоритму дій від наших очільників.
Кожен керівник діяв на власний розсуд. Наприклад, Мелітопольські заклади вищої освіти продовжували працювати фактично до останніх днів травня в очно-дистанційному режимі. Маріупольські заклади вищої освіти, навчені подіями 2014–2015 років, розпочали евакуацію. Хоча евакуації в такому понятті, як організований вивіз матеріально-технічних цінностей і таке інше, вони не проводили. Така сама історія з Херсонськими закладами вищої освіти.
Що стосується нас, то ми з 1 березня подовжили канікули, а співробітники пішли в частину оплачуваної відпустки. Жоден викладач від початку війни не був звільнений або переведений у простій. Всі викладачі на сьогодні працюють дистанційно й отримують заробітну платню у повному обсязі. Переважна більшість інших працівників теж працює дистанційно або знаходиться у вимушеному простої з оплатою праці відповідно до чинної нормативної бази. Сподіваюся, що так буде й надалі.
Наприкінці березня за рекомендаціями Запорізької обласної військово-цивільної адміністрації ми переїхали на підконтрольну територію. Це було пов’язано з питаннями безпеки саме працівників закладів освіти. Бо, наприклад, був факт викрадення очільниці відділу освіти міста Мелітополя, утримування її в заручниках. Для того, щоб убезпечити співробітників, очільник Запорізької області Олександр Старух розіслав відповідні листи з пропозицією переїхати на підконтрольну територію. Наприкінці березня Міністерство освіти і науки на нарадах почало говорити про потребу виїжджати, ну а згодом вже було сказано, що закладів вищої освіти, які знаходяться на непідконтрольній території, для держави Україна не існує, вони не будуть фінансуватися.
Із правовстановлюючими документами, юридичною печаткою ми виїхали до міста Запоріжжя. Після відповідного наказу Міністерства освіти і науки університет отримав статус «Тимчасово переміщеного закладу вищої освіти» за юридичною адресою Запорізького національного університету, а саме вул. Жуковського, 66. Користуючись нагодою, висловлюю слова вдячності ректору ЗНУ Миколі Фролову та його проректорам за створені умови для нашої роботи. Ті заклади вищої освіти, які на той період не переїхали на підконтрольну територію, значились в ЕДБО як такі, яких не існує. З 2 травня ми продовжили освітній процес, наукову діяльність, ну і, якщо можна так сказати, нормально продовжили діяльність нашого університету.
Ігоре Тимофійовичу, Ви казали, що багатьох людей на окупованій території викрадали, запрошували на «бесіди». Чи були спроби окупантів виходити з Вами на зв’язок?
Така «зустріч» була першого або другого березня. Я знаходився в приймальній ректора з головним бухгалтером Катериною Свентицькою, з начальником інформаційного відділу Олегом Сердюком, коли до кабінету увійшли російські озброєні солдати зі словами: «Хто тут ректор, чи можна з Вами поспілкуватися?». Вони попросили вийти наших співробітників, залишилося двоє військових. Розмова в приймальній була доволі короткою. Перше питання «Як Ви ставитесь до нас?» я зрозумів, що це своєрідна перевірка – ти свідомий громадянин, або зрадник. У мене не було жодних сумнівів, що я маю сказати. Я відповів, цитую: «Я до Вас ставлюся, як ставилися радянські люди до німців у 1941 році, тобто ви – окупанти, ми не запрошували вас “звільняти” нас». Вони запитували, чому їх сприймають не як «асвабадітєлєй», а загарбників. Я трохи розповів, що і прізвище у мене російське, і батько у мене з Воронезької області родом, але все життя прожив в Україні і працював на благо Бердянська. А я у 1991 році я закінчив заклад вищої освіти за часів радянського союзу, а прийшов на роботу до Бердянського державного педагогічного інституту вже в Незалежній Україні. Я росіянин за походженням, російськомовний у побуті, дійшов від асистента рядового викладача до керівника одного з найкращих педагогічних закладів вищої освіти України, став доктором наук, професором, член-кором Академії наук. Тобто жодних утисків за національною, мовною ознакою в нашій державі не було. Але вони це не сприйняли та наказали мені поїхати з ними.
Під прицілом автомату вони вивели мене з університету, посадили до автівки, одягнули мішок на голову, напевно, щоб я не бачив, куди мене везуть. Але ж я місцевий і зрозумів, що мене привезли в кабінет голови районної ради Бердянського району, де зі мною спілкувалися більше години представники спецслужби росії. Ті ж самі питання: «Як Ви ставитесь до Радянського Союзу? До червоного прапору? До перемоги?» Тобто все за методичкою. Звісно, ми нормально до перемоги ставимося, це державне свято в Україні. Це свято не дуже радісне, але завжди була вшанована пам’ять полеглих і в Радянському Союзі, і в нашій незалежній Україні, тому ставлення до червоного прапору, як до прапору перемоги антигітлерівської коаліції. На питання «Чи хотіли б ви відновлення Радянського Союзу?» я відповів цитатою їхнього президента. Колись Путін сказав: «Хто не жалкує про Радянський Союз, у того немає серця, а хто хоче його відродження, у того немає розуму». На що мені росіяни сказали, що зараз у них інша концепція та вони хочуть відродження радянського союзу. Я сказав, що таке навряд чи буде, враховуючи мій вік, а мені 55 років і ми, мабуть, останнє покоління, яке пам’ятає радянський союз, але що ми пам’ятаємо? Дефіцит, пусті полиці, черги, купони… З гарного ми пам’ятаємо тільки те, що ми були молодими. Я так жартівливо і відповів: «Я за радянський союз, але за умови, якщо ви повернете мої 20 років, але ж це неможливо».
Подальші події показали, що росіяни намагаються робити якимось чином квазі-радянський союз, оскільки молодь не знає й не може фізично пам’ятати країни, якої вже не існує, і тих цінностей, які там пропагувалися. Не можу сказати, що розмова була товариська, але ні морального, ні фізичного впливу на мене не було. Тобто мені пропонували підтримати нову владу, як керівнику закладу вищої освіти, але я відмовився і сказав, що я громадянин незалежної України. Я був готовий до будь-якого перебігу подій. Та все ж мене відпустили. На цьому фактично спілкування з окупаційною владою як ректора університету у мене закінчилась.
Ви сказали, що не було ані морального, ані фізичного тиску, але психологічний був. Мішок на голову, зброя, це дуже важко й страшно.
Так, це був другий-третій день окупації міста, тобто це військові в місті, це ще не росгрардія і це ще не придушення громадянського спротиву. І ще я сказав їм таку річ: «Я припускаю, що росія за своєю потужністю може окупувати всю Україну, але втримати вона не зможе, тобто біля кожного керівника-колаборанта потрібно декілька росіян з автоматами. Не вистачить в росії потуги для того, щоб утримувати нашу територію».
Ви маєте на увазі наш незламний дух?
Так, ми вже звикли до свободи і демократії. Ми знаємо солодкий смак свободи думки й вибору та нізащо не проміняємо його на триколор.
Продовження бесіди читайте в наступній публікації...
