Я прокинулась сірого дощового ранку. Привіт, прямий ефір життя. Краплі хвецяють на підвіконні. Сірість вулиці відбивається у моїх темних очах, вона обіймає так по-дружньому. А всередині мене цвітуть жовті нарциси, літають метелики та світять зірки з неба. Босими ногами стаю на кафель у ванній. Холодна прозора речовина, що витікає з крана, робить мені бадьорість. Ковток гарячої чорної речовини розпочинає мою буденність. Блакитна книга із жовтими листками робить мені думки. Клубок кішки муркає і розповсюджує на мене своє тепло. Мій шлунок кляньчить яблуко. Мозок вимагає свіжого повітря. Сіра крфта, сині джинси і тапки у квіточках вже на мені. Опиняюсь на вулиці. Дощові краплі нагло пробираються через парасольку, падають на волосся і кучерявіють його. Я залпом вдихаю дощ. Мозок задоволений, а шлунок ні. Ну що ж. Біжу за яблуками, гучно ляпаючи ногами об асфальт. У супермаркеті день відкритих навстіж дверей – ледве пропихаюсь до жаданих фруктів. Вони дарують мені свій яблуневий аромат.
Каса:
– Пакет потрібен?
– Так. Маленький.
Вибігаю із людного місця в майже безлюдне. Мию яблуко під дощем. Відкушую величезний шматок. Відчуваю радість шлунка. Біжу додому. Яблука трясуться в пакеті. Вітер намагається вкрасти в мене парасольку. Все. Я вже дома. Сушу ноги на батареї. Ковток гарячої чорної речовини продовжує мою буденність.
Я залпом випиваю свої кавові будні. Часто розмішую їх з цукром, корицею, молоком. Я швидко роблю ковток за ковтком. Іноді навіть без насолодження. Вихідні я навмисно повільно наливаю в блюдце і сьорбаю. Тягну час. Затуляю вуха руками, аби не чути чортового цокання старого годинника на стіні. Облизую сухі губи без смаку. Думками фарбую стіни будинку мрії. Нехай вони будуть смарагдові. Останнім часом мені не вистачає в житті смарагду. Якийсь надлишок коричневого.
Велика чашка мого життя з кожним днем спустошується. Боюся, що хтось інший вип`є її до дна. І в ній не лишиться ані краплини. Ані краплини мене і моєї кавової буденності. Лише залишки нерозмішаного цукру на дні. Тоді я вже не яскравітиму. Не розливатиму свою каву комусь на долоні, не лоскотатиму мокрими краплями коліна. Мій ловець снів ловитиме сни вже не мені. Він теліпатиметься на вікні, гладитиме пір`ям повітря, обійматиме проміння сонця. Він буде приносити кольорові сни моїй кішці. Або мріятиме гойдатись на хмарах.
Але моє сьогодення все ж таки приваблює. Воно гладить мене м`ятними руками. Видихає ромашковий запах. Воно цілує мене маковими губами.
Я засинаю. Уві сні я ловлю руками рибу з озера, дмухаю на зірки та сьорбаю малинове варення з ложки.
Леся Сухомлин,
студентка-журналістка Інституту філології та соціальних комунікацій БДПУ
